Я ніколи не вірила в передчуття. Завжди вважала себе раціональною людиною, інженером за освітою, скептиком по життю. Але того жовтневого дня, повертаючись додому на дві години раніше звичайного, я відчула щось дивне. Наче повітря стало щільнішим, а серце забилося частіше без видимої причини.
Ми з Андрієм прожили разом вісім років. Познайомилися в університеті, на нудній лекції з вищої математики. Він сидів на два ряди попереду, обернувся, щоб попросити ручку, і наші погляди зустрілися. Пам’ятаю, як він усміхнувся — трохи сором’язливо, з ямочкою на лівій щоці. Через тиждень ми вже не розлучалися.
Ми одружилися через рік після випуску, коли він отримав хорошу посаду в IT-компанії, а я влаштувалася в проектне бюро. Звичайна сім’я, звичайне життя. Квартира у спальному районі, на дев’ятому поверсі панельної багатоповерхівки, кредит на вживану іномарку. Були й плани на дітей, які відкладалися рік за роком.
Спочатку через те, що треба було стати на ноги фінансово. Потім через мою кар’єру — я отримала підвищення і не хотіла йти в декрет. Потім через роботу Андрія, яка вимагала все більше часу. Потім просто через втому, вічну нестачу часу та сил на розмови про майбутнє.
В останні півроку я помічала, що Андрій став якимось відстороненим. Менше розмовляв за вечерею, більше часу проводив, втупившись у телефон. Часто затримувався на роботі, іноді повертався після півночі із запахом цигарок, хоча сам не палив. Говорив, що колеги палять, а він стоїть поруч на свіжому повітрі.
Я вірила, або, точніше, не хотіла не вірити. Я списувала все на новий проект, про який він іноді згадував мимохіть. Якась розробка для великого замовника, дедлайни, аврали, перепрацювання. Мені й самій було не до з’ясування стосунків: у бюро я отримала відповідальний об’єкт — торговий центр на околиці міста.
Проект коштував великих грошей, і я не могла дозволити собі розслабитися. Виходила з дому о сьомій ранку, коли Андрій ще спав, поверталася о дев’ятій вечора, коли він уже сидів за комп’ютером у навушниках. Ми стали кораблями, що розходяться в ночі. Іноді я ловила себе на думці, що навіть не пам’ятаю, коли востаннє у нас була близькість.
Місяць тому? Два? Три? Андрій посилався на втому, я не наполягала, сама валилася з ніг. Вихідними він їхав то до батьків, то на риболовлю з друзями, то на якісь корпоративні заходи. Я залишалася вдома, відсипалася і доробляла креслення.
Але сьогодні замовник переніс зустріч на завтра, і я несподівано звільнилася після обіду. Начальник відпустив мене раніше, сказавши, що я й так перепрацювала цього тижня. Я вирішила не дзвонити Андрію, хотіла зробити сюрприз. Давно ми не проводили час удвох, не розмовляли по душах. Може, приготую його улюблений стейк?
Відкоркую пляшку хорошого вина, яку ми берегли для особливого випадку, влаштую романтичний вечір при свічках. Дорогою додому я заїхала в супермаркет, купила свіжий салат, помідори чері, сир із блакитною пліснявою, який Андрій обожнював. Взяла ще полуницю — не сезон, звісно, дорого, але хотілося чогось особливого. У машині я навіть увімкнула радіо і підспівувала старій пісні, яку ми слухали, коли тільки зустрічалися.
Піднімаючись у ліфті, я перебирала в голові рецепт соусу до м’яса. Вершки в холодильнику є, коньяк теж, треба тільки обсмажити цибулю-шалот і додати спеції. У відображенні дзеркальних дверей ліфта я побачила втомлену тридцятирічну жінку з темними колами під очима і волоссям, зібраним у недбалий пучок. Чорний пуховик робив мене безформною, джинси були розтягнуті на колінах.
Коли я встигла так запустити себе? Раніше я завжди стежила за зовнішністю, робила манікюр, ходила до перукаря, носила гарний одяг. А тепер навіть у дзеркало дивитися не хотілося. Ліфт зупинився на дев’ятому поверсі зі звичним легким поштовхом. Я пройшла знайомим коридором до нашої квартири, повз двері сусідки Марії Петрівни, яка завжди була в курсі всіх новин під’їзду.
Пройшла повз квартиру молодої пари з немовлям, що вічно кричало. Ключ повернувся в замку безшумно — нещодавно Андрій змащував механізм, скаржився, що скрип заважає йому працювати ночами. Я штовхнула двері й завмерла на порозі, все ще тримаючи в руках пакет із покупками. У квартирі хтось був. Я почула приглушені звуки з глибини квартири.
Розмова? Ні, щось інше. Музика? Теж ні. Якийсь рух, шурхіт, дивні звуки, які я не могла ідентифікувати. Серце впало вниз, у роті пересохло. Перша думка — злодії. Треба було негайно, просто зараз, тихо зачинити двері й викликати поліцію. Але ноги не слухалися.
Я стояла в передпокої, стискаючи в побілілих пальцях ручки пакета з продуктами, і прислухалася до звуків, що долинали з нашої спальні. Шурхіт постільної білизни, приглушений сміх. Жіночий сміх. Високий, дзвінкий, молодий, зовсім незнайомий. І разом з ним низький чоловічий голос, що вимовляє щось нерозбірливе.
І тоді я зрозуміла. Зрозуміла все відразу, хоча мозок відчайдушно відмовлявся приймати очевидне, намагався знайти будь-яке інше пояснення тому, що відбувається. Пакет із продуктами випав з моїх рук і глухо стукнувся об підлогу. Мої ноги самі понесли мене коридором, повз кухню, повз ванну, до спальні в кінці. Я рухалася як уві сні, ніби спостерігаючи за собою збоку, відсторонено і дивно спокійно.
Двері в спальню були прочинені сантиметрів на десять. Я штовхнула їх сильніше, не намагаючись бути тихою, і вони розчахнулися з легким скрипом. У отворі з’явився Андрій. Абсолютно голий. Волосся розпатлане. На шиї свіжа червона подряпина, на губах задоволена, розслаблена усмішка. Він ішов, не дивлячись на всі боки, явно прямуючи у ванну.
Він побачив мене, і час ніби зупинився. Усмішка миттєво зникла з його обличчя, немов її стерли. Обличчя побіліло так, що проступило ластовиння на носі, якого я зазвичай не помічала. Очі розширилися від жаху, рот відкрився, але не видав ні звуку…
