— Не зовсім банк, — поправив Андрій. — Банк не мав би прямого доступу до твого майна. Але згідно з тими документами, які ти підписала б, Максим або його довірені особи отримували право продати твою нерухомість для погашення боргів. А довіреною особою, швидше за все, була б Ірина. Ти б підписала папери, навіть не знаючи, що віддаєш контроль над своїм майном.
— Чому ти не пішов у поліцію? — запитала вона, опускаючи руки. — Чому просто не заявив про все?
— Тому що формально ніякого злочину ще не скоєно, — відповів Андрій. — Заявка на машину — це не кримінал. Юрист у салоні — теж не кримінал. Поки ти не сіла в ту машину, поки тебе не відвезли, поки ти нічого не підписала, складу злочину немає. Поліція не стала б навіть розглядати таку заяву. Максимум порадили б бути обережнішою.
Євгенія видихнула. Логіка залізна. І страшна.
— Я мала просто повірити тобі, — сказала вона. — Людині, яка кинула мене двадцять років тому.
Батько промовчав. Він звернув на бічну вулицю і зупинив машину біля невеликого кафе.
— Ходімо, — сказав він. — Тобі треба прийти до тями. Потім вирішиш, що робити далі.
Вони зайшли в кафе. Майже порожнє. Тільки пара відвідувачів біля вікна. Андрій замовив дві кави і сів навпроти доньки за столик у кутку. Євгенія дивилася на нього і намагалася зрозуміти, що відчуває. Злість? Вдячність? Страх? Усе разом.
— Чому ти пішов? — запитала вона раптово. — Двадцять років тому. Чому просто зник?
Андрій узяв чашку з кавою, зробив ковток. Обличчя його залишалося безпристрасним.
— Я був слабким, — сказав він просто. — Робота не ладналася. Грошей не вистачало. Твоя мама постійно дорікала мені. Я не впорався. Втік. Це найгірше, що я зробив у житті.
Євгенія чекала продовження. Його не було.
— І все? — запитала вона. — Просто втік і все?
— Все, — підтвердив Андрій. — Виправдань немає. Не було і не буде.
Євгенія стиснула чашку в руках. Дивно, але ця чесність заспокоювала більше, ніж будь-які слізні вибачення.
— Мама померла десять років тому, — сказала Євгенія. — Рак. Вона до останнього працювала, щоб поставити мене на ноги. Ти навіть не знав.
— Знав, — тихо відповів батько. — Я дізнався через пів року після її смерті. Від старих знайомих. Хотів прийти на кладовище, але не наважився.
Євгенія дивилася на нього і не знала, що сказати. Злитися? Пробачити? Відсторонитися?
— Навіщо ти взагалі стежиш за моїм життям? — запитала вона.
— Не стежу, — заперечив Андрій. — Просто іноді дізнаюся щось випадково. Місто не таке велике. Спільні знайомі. Я знав, що ти працюєш у компанії із закупівель. Що в тебе все добре. Цього мені вистачало.
Євгенія видихнула.
— А зараз? Що мені тепер робити?
— Повернутися до Максима і сказати: «Привіт, любий! Твоя мама хотіла обдурити мене і повісити на мене твої борги»? Це твій вибір, — сказав Андрій. — Я не можу вирішувати за тебе. Але ти маєш право знати правду. І маєш право вимагати пояснень.
Євгенія дістала телефон. Дванадцять пропущених. Вісім від Максима, три від Олени, один від колеги. Повідомлень ще більше. «Де ти?», «Женю, дай відповідь», «Ми хвилюємося», «Ти в порядку?».
Вона подивилася на батька.
— Максим зараз божеволіє. Усі в ресторані чекають. Я повинна зателефонувати.
— Зателефонуй, — кивнув Андрій. — Тільки подумай, що скажеш.
Євгенія набрала номер Максима. Він відповів після першого гудка.
— Женю! Господи, де ти? Я ледь не збожеволів. Ти в порядку? — голос його був сповнений паніки. Справжньої, непідробної паніки.
— Я в порядку, телефон був вимкнений, — сказала Євгенія. — Максиме, мені потрібно з тобою поговорити. Терміново. Наодинці.
— Про що? Що трапилося? Ти поїхала, і ніхто не знає куди. Олена каже, що ти просто зникла.
— Максиме, ти знав, що твоя мати замовила для мене окрему машину? З юристом усередині?
Тиша. Довга, важка тиша.
— Що? — нарешті вичавив Максим. — Яку машину? Якого юриста?
— Чорний мінівен. Твоя мати замовила його через свою компанію. Він під’їхав до РАЦСу відразу після церемонії. Водій сказав, що ти приїдеш пізніше, що це сюрприз. Усередині сиділа жінка, яка представилася юристом сім’ї. З документами.
Ще одна пауза. Потім глухо:
— Я нічого не знав. Ти впевнена, Женю? Клянуся тобі, я й гадки не мав. Яка машина? Який юрист? Я не замовляв нічого подібного.
Євгенія чула в його голосі розгубленість. Шок.
— Але чи була там брехня? Твоя мати замовила, — повторила Євгенія. — Через ТОВ «Прайм Консалт». Це її компанія.
Максим мовчав. Потім тихо, майже пошепки:
— Господи. Мама… вона не могла. Вона не могла такого зробити.
— Могла, — жорстко сказала Євгенія. — І зробила. Максиме, у тебе борги? Великі борги по бізнесу?
