Вечір минув у звичайних домашніх справах: вечеря, перегляд фільму всією сім’єю, вкладання дітей. Юля сиділа на краю Катиного ліжка, гладила доньку по волоссю, поки та засинала, і думала про те, що попереду довгий, важкий шлях. Вони з Борисом не повернули одне одного — вони тільки домовилися спробувати знайти одне одного заново. І це було страшніше, ніж просто продовжувати жити за інерцією.
Вночі, коли діти вже спали, а свекруха поїхала додому, Юля і Борис сиділи на кухні з чаєм. Між ними лежав блокнот — Юліна ідея. Записувати всі бажання, страхи, мрії, образи. Почати з чистого аркуша неможливо, але можна спробувати розібрати завали минулого.
— Я хочу повернутися до музики, — сказав Борис несподівано. — Пам’ятаєш, я грав на гітарі? Писав пісні?
— Пам’ятаю, — Юля всміхнулася. — Ти присвятив мені одну. Жахливо кострубату, але дуже зворушливу.
— Гітара досі стоїть на балконі, — він усміхнувся. — Вкрилася пилом. Думав викинути, але не піднялася рука.
— Не викидай, — Юля накрила його руку своєю. — Дістань. Грай.
— А я? Я хочу повернутися до живопису. Малювала колись, пам’ятаєш?
— Ти була талановитою, — кивнув Борис. — Чому кинула?
— Ніколи стало, — Юля знизала плечима. — Діти, дім, робота. Усе це з’їло мій час. Але я хочу повернути його собі. Хоча б по годині на день.
Вони говорили до глибокої ночі, записуючи в блокнот свої бажання — великі й маленькі. Борис хотів навчитися готувати, піти в похід, прочитати «Війну і мир», яку відкладав 20 років. Юля мріяла про танці, про поїздку до моря без дітей, про власну виставку акварелей колись у майбутньому.
І поступово, слово за словом, вони почали впізнавати одне одного заново. Виявилося, що за цими 14 роками шлюбу ховалися дві незнайомі людини, кожна зі своїми мріями, які боялися озвучити вголос.
— Думаєш, у нас вийде? — запитала Юля, коли годинник показував половину другої ночі.
— Не знаю, — чесно відповів Борис. — Але хочу спробувати. По-справжньому спробувати. Не заради дітей, не заради того, що так заведено, а заради нас.
Юля кивнула, відчуваючи, як усередині розпускається щось крихке — несмілива надія. Можливо, їхній шлюб і справді був на межі. Можливо, вони дійсно втратили одне одного десь між рахунками та батьківськими зборами. Але вперше за довгі роки вони почали шукати шлях назад — не до того, що було, а до того, що може бути. І це вже було чимось.
