— Діти, — Крістіна випросталася, і в її голосі прозвучала легка насмішка. — Звісно, діти. Ви ж батьки. Завжди батьки насамперед.
Вона вимовила це так, ніби «батьки» було синонімом слова «нудне» або «невільне». Юля відчула, як усередині неї закипає гнів, але стрималася. Не тут. Не зараз. Вона не дасть цій жінці задоволення бачити, як вона втрачає контроль.
— Так, — сказала Юля твердо. — Ми батьки. І пишаємося цим.
Крістіна хотіла щось відповісти, але тут до неї підійшла група гостей, вимагаючи сфотографуватися, і вона, кинувши останній погляд на Бориса, відійшла до імпровізованої фотозони біля вікна.
— Юлю, — Борис повернуся до дружини. — Послухай, може, нам справді варто поговорити?
— Не тут. Вдома. Про нас. Про те, що відбувається. Про те, що ти закохуєшся в іншу жінку, — сказала Юля прямо.
Борис завмер, тримаючи келих на півдорозі до губ.
— Я не закохуюся, — сказав він, але слова звучали невпевнено. — Просто… Крістіна нагадує мені про той час, коли все було простіше. Коли попереду було ціле життя, повне можливостей.
— А тепер що? — Юля нахилилася ближче, і її голос став жорсткішим. — Тепер попереду тільки зобов’язання? Нудний шлюб? Діти, які заважають тобі бути вільним?
— Ти пересмикуєш!
— Ні. — Юля похитала головою. — Я чую те, що ти насправді говориш. Ти втомився від нашого життя. Від мене. І шукаєш вихід.
Борис відставив келих, провів рукою по обличчю. У цьому жесті читалася така втома, що Юля раптом злякалася по-справжньому. Не злості вона боялася, не скандалу, а цього тихого відчаю, який означав, що людина вже прийняла рішення.
— Я не шукаю вихід, — сказав Борис нарешті. — Я просто… відчуваю, що задихаюся. Робота, дім, робота, дім. День за днем одне й те саме. І єдині яскраві моменти — це коли я зустрічаюся з Крістіною. Коли ми говоримо про книжки, про музику, про те, що нам подобалося в юності. Я згадую, яким був раніше.
— Яким хотів стати? І ким ти хотів стати? — запитала Юля, відчуваючи, як усередині неї все холоне. — Не чоловіком? Не батьком?
— Я не про це, — Борис потер скроні. — Господи, Юлю, чому ти все перетворюєш на драму?
— Тому що це і є драма! — голос Юлі зірвався, кілька голів повернулися в їхній бік. Вона знизила голос, схиляючись до чоловіка. — Ти сидиш тут, п’єш вино, дивишся на іншу жінку так, як давно не дивився на мене, і кажеш, що задихаєшся в нашому шлюбі. Що це, як не драма?
Борис мовчав, дивлячись у стіл. Юля бачила, як напружується його щелепа, як стискаються пальці на ніжці келиха. Знала цю ознаку: він злиться, але стримується. Завжди так робив, коли не хотів з’ясовувати стосунки при людях.
— Мабуть, мені треба вийти, подихати, — сказав він, підводячись.
— Звісно, — Юля відкинулася на спинку стільця. — Біжи. Це ти вмієш найкраще.
Борис завмер, подивився на неї довгим поглядом, у якому читався біль, і попрямував до виходу. Юля дивилася йому вслід, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. І тут побачила, як Крістіна, закінчивши фотосесію, непомітно для інших гостей теж рухається до виходу.
«Ні. Тільки не це». Юля встала, але в цей момент її зупинила та сама повна сусідка:
— Люба, все гаразд? Ви з чоловіком посварилися?
— Все чудово, — Юля натягнуто всміхнулася. — Просто втомилася трохи.
Вона обійшла жінку і попрямувала до виходу. Серце шалено стукало, долоні спітніли. Що вони там роблять? Про що говорять? Юля знала, що підслуховувати — це низько, негідно, але не могла зупинитися. Потрібно було знати правду, якою б гіркою вона не була.
Вихід із залу вів у невеликий коридор із панорамними вікнами. За склом розстилалося нічне місто: розсип вогнів, силуети будівель, далеке сяйво неонових вивісок. Біля вікна стояли Борис і Крістіна. Вона говорила щось, схиливши голову, а він слухав, дивлячись кудись у далечінь. Потім Крістіна ступила ближче, поклала руку йому на плече, і Юля побачила, як Борис завмер, не відсторонюючись.
Усередині все обірвалося. Юля стояла за кілька метрів від них, прихована напівтемрявою коридору, і бачила, як руйнується її шлюб. Як ця жінка торкається її чоловіка, а він дозволяє. Як вони стоять занадто близько одне до одного — у тій інтимній близькості, яка допускається тільки між коханцями або тими, хто ось-ось ними стане.
— Борю, — голос Крістіни був м’яким, обволікаючим. — Я бачу, як тобі важко. Знаєш, необов’язково терпіти те, що робить тебе нещасним.
— Юля не робить мене нещасним, — заперечив Борис, але в голосі не було переконаності.
— Може, не вона, — погодилася Крістіна. — Але ваш шлюб робить. Ця рутина, ці зобов’язання. Ти ж бачиш сам, між вами давно немає іскри.
Юля стиснула кулаки. Хотіла вийти, закричати, розірвати цю сцену. Але ноги ніби приросли до підлоги. Юля розвернулася і швидким кроком повернулася до зали. Не буде вона стояти в тіні й спостерігати, як розвалюється її життя. Не буде давати Крістіні цю владу.
Вона пройшла через гостей, що танцювали, взяла свою сумочку зі столу і попрямувала до гардероба. Руки тремтіли, коли вона одягала легке пальто. Але вона змусила себе рухатися повільно, з гідністю.
— Юлечко, ви вже йдете? — з’явилася Крістіна, як чорт із табакерки, з нафарбованими губами, складеними у вдаване співчуття. — Так рано?
— Пізно, — виправила Юля, застібаючи ґудзики. — Вже досить пізно для багатьох речей.
За її спиною з’явився Борис, злегка розпатланий, із почервонілими очима.
— Юлю, куди ти? Я ж казав, що за кермом.
— Тоді залишайся, — Юля повернулася до нього, і в її погляді було стільки холоду, що він відсахнувся. — Крістіна пропонувала перепочити. Скористайся її гостинністю.
— Що? — Борис насупився. — Про що ти?
— Про те, що я втомилася бути третьою у власному шлюбі, — Юля дістала телефон, викликаючи таксі. — Втомилася вдавати, що не бачу, як ти дивишся на неї. Як вона торкається твого плеча, а ти не відсторонюєшся.
— Юлю, Господи! — Борис схопив її за руку. — Ми просто розмовляли.
— Розмовляли, — повторила Юля, вивільняючи руку. — Знаєш, Борисе, є різні види зради. Не тільки фізична. Є ще й емоційна. Коли ти ділишся з іншою жінкою тим, що повинен ділити з дружиною. Коли ти шукаєш у неї розуміння, тепла, підтримки. Ти вже зрадив мені, просто ще не наважився переспати з нею.
Крістіна стояла осторонь, спостерігаючи за сценою з погано прихованим задоволенням. На її губах грала легка посмішка — вона перемагала і знала це.
— Юленько, не треба драми, — втрутилася вона м’яко. — Ми всі дорослі люди. Іноді почуття просто трапляються.
— Почуття не трапляються! — Юля повернулася до неї, і в її очах палав вогонь. — Їх вирощують. Ти методично, крок за кроком, руйнувала мій шлюб. Дзвінки, зустрічі, безпорадність, якою ти прикривалася. І він повівся, бо чоловіки люблять відчувати себе героями. А ти що пропонувала йому?
Крістіна нахилила голову, і тон її став жорсткішим:
— Докори за забуте молоко? Претензії за запізнення? Ти перетворила його на функцію добувача, батька, чоловіка. Але забула про те, що він ще й просто чоловік, якому потрібна увага.
Юля відчула, як щось усередині неї перевертається. Тому що в словах Крістіни була правда — гірка і неприємна. Коли востаннє вона цікавилася не іпотекою та батьківськими зборами, а тим, що відчуває Борис? Коли востаннє питала не про роботу, а про мрії?
— Юлю, давай поїдемо додому, — Борис узяв її за лікоть. — Поговоримо спокійно…
