Юля встала, обійняла доньку, відчула, як маленьке тіло трясеться від ридань. Через стіл дивився Максим — не плакав, але з таким самим страхом в очах. А поруч сиділа свекруха, і її обличчя було суворим, непроникним.
— Я не знаю, — сказала Юля чесно, гладячи Катю по волоссю. — Правда не знаю, що буде. Але знаю точно: ми з татом любимо вас. Дуже сильно. І що б не трапилося, це не зміниться ніколи.
— Але ви ж кохаєте одне одного? — схлипнула Катя.
Ось воно — запитання, на яке Юля не могла відповісти з упевненістю. Чи кохає вона Бориса? Так, напевно. Звичкою, історією, спільним минулим. Але тим пристрасним, всепоглинаючим коханням, що було на початку? Ні. Те кохання померло десь між першим декретом та іпотекою.
— Звісно, кохаємо, — збрехала вона. — Просто втомилися трохи. Буває у дорослих.
Максим недовірливо пирхнув, але сперечатися не став. Обід закінчився в напруженій тиші, яку порушувало тільки плямкання Каті й дзенькіт ложок. Після діти розбіглися по кімнатах, а Віра Петрівна затримала Юлю на кухні.
— Що відбувається насправді? — запитала вона, складаючи посуд у посудомийку.
Юля присіла на стілець, втомлено потираючи скроні.
— Борис заплутався. Зустрів стару знайому, розквітнув, у нього запаморочилася голова. Думає, що з нею йому буде краще. Вчора Крістіна влаштувала сцену, а сьогодні відмовилася за нього боротися.
— Дурень, — коротко резюмувала свекруха. — Чоловіки в сорок років часто дуріють. Криза середнього віку називається. Думають, що молодість повернуть, якщо знайдуть юну коханку.
— Їй 38, — машинально поправила Юля.
— Все одно дурень, — повторила Віра Петрівна. — Але ти не краща.
Юля здивовано підвела очі.
— Я?
— Ти дозволила собі перетворитися на сіру мишу. — Свекруха говорила жорстко, але без злості. — Перестала стежити за собою, перестала бути цікавою. Усе тільки діти та дім. А чоловікові потрібна жінка, а не служниця з функцією матері його дітей.
Слова були образливими, але справедливими. Юля хотіла заперечити, захиститися, але не змогла.
— Що мені робити? — запитала вона тихо.
— Згадати, хто ти. — Віра Петрівна закрила посудомийку, випросталася. — І якщо вирішиш боротися за чоловіка, борись по-справжньому. А якщо вирішиш відпустити, відпускай із високо піднятою головою. Але не сиди в позі жертви. Це огидно.
Вечір настав швидко, ніби час спеціально квапився підвести Юлю до розв’язки. Вона переодяглася в просту сіру сукню, накинула легку куртку і вийшла з дому, сказавши дітям, що пішла в магазин. Брехати їм ставало все важче.
Парк зустрів вечірньою прохолодою і запахом свіжоскошеної трави. Озеро блищало в променях призахідного сонця, по доріжках гуляли парочки, бігали діти з морозивом. Юля пройшла до знайомої лавки — тієї самої, де 15 років тому Борис уперше поцілував її.
Він уже чекав. Сидів, дивлячись на воду, і тільки коли Юля сіла поруч, повернув голову.
— Привіт, — сказав він тихо.
— Привіт.
Вони помовчали, слухаючи, як шелестить листя на деревах, як хлюпає вода біля берега, як десь далеко сміється дитина.
— Крістіна написала мені, — почав Борис. — Сказала, що їде.
— Знаю, — кивнула Юля. — Ми бачилися сьогодні.
— Бачилися? — він здивовано подивився на неї. — Навіщо?
— Вона хотіла вибачитися. І пояснити, чому відступає.
Борис потер обличчя руками, як робив завжди, коли був розгублений.
— Я не знаю, що відчуваю, — зізнався він. — Начебто мав би радіти, що проблема вирішилася. Але натомість я… спустошений.
— Тому що вона була твоєю втечею від реальності, — сказала Юля. — А тепер втеча закінчилася, і ти залишився наодинці з тим, від чого тікав. З нами?
— Із собою, — виправила вона. — З тим фактом, що ти незадоволений своїм життям. Що відчуваєш себе в пастці.
— Борисе, я не хочу бути твоєю пасткою.
Він подивився на неї, і в його погляді було стільки болю, що Юля майже пошкодувала про свої слова.
— Ти не пастка, — сказав він. — Ти… Юлю, я правда не знаю, що зі мною. Я кохаю тебе, люблю дітей, але відчуваю, що задихаюся в цьому житті.
— Тоді, може, нам потрібно відпустити одне одного? — промовила Юля, і серце шалено закалатало. — Дати тобі свободу, якої ти так хочеш?
Борис мовчав довго, дивлячись на озеро. Сонце майже сіло, і вода стала темною, непроникною…
