Вона, як і раніше, жила у Валентини Степанівни, але відкладала гроші на невелику однокімнатну квартиру поблизу. Виїжджати далеко не хотілося: матері ставало дедалі важче самій давати раду хатнім справам. Тепер турбота про неї не відчувалася обов’язком, нав’язаним сімейною роллю. Олена сама обирала бути поруч і цінувала це право.
Дарина закінчувала другий курс. Спілкування з Кристиною настільки змінило її плани, що вона всерйоз замислилася про перехід на медичну спеціальність. Сестри зустрічалися щотижня і зідзвонювалися майже щодня, ніби намагалися заповнити розмовами два десятиліття, прожиті нарізно.
Кристина залишилася в тій самій квартирі, яку колись придбала Лариса Петрівна для Оксани. Гроші Олега вона поклала на окремий рахунок. Казала, що вони знадобляться в скрутний день, на весілля або на освіту майбутніх дітей, якщо ті колись з’являться. З батьком бачилася кілька разів, однак близькими вони поки не стали. Двадцять шість років відсутності не зникають після однієї розмови, і Олег, здається, нарешті перестав вимагати швидких результатів.
Сам він продав великий дім і переїхав у звичайну квартиру. До Олени доходили розмови, що колишній чоловік перестав пити й почав ходити до церкви. Вона не з’ясовувала, чи це правда. Його зміни більше не визначали її рішень, і така байдужість виявилася не жорстокістю, а свободою.
Підійшовши до материного будинку, Олена помітила біля під’їзду знайомого сусіда. Павло Романович, сивий інтелігентний чоловік років п’ятдесяти, жив у квартирі навпроти й викладав історію. Під пахвою він, як завжди, тримав книжку, а побачивши Олену, помітно знітився.
— Добрий вечір, Олено Миколаївно.
— Добрий вечір.
Павло Романович поправив окуляри, почав фразу, зупинився і все ж спитав, чи не погодиться вона якось випити з ним кави. Неподалік було гарне кафе, і він був би радий запросити її після роботи.
Олена уважно подивилася на нього. Сусід хвилювався, говорив незграбно й нічим не нагадував самовпевненого Олега. Можливо, саме тому вона усміхнулася.
— Чому б і ні?
Обличчя Павла Романовича засяяло. Він одразу запропонував зустрітися завтра, коли закінчиться її робочий день. Олена погодилася, не намагаючись заздалегідь вирішити, що має означати ця чашка кави.
Вона зайшла до під’їзду й почала підніматися сходами. На п’ятому поверсі на неї чекали мати, вечеря й вечірній чай із м’ятою. Попереду було завтра — не абстрактне майбутнє, заради якого треба терпіти теперішнє, а звичайний день із роботою, розмовами й зустріччю з людиною, яка дивилася на неї не як на зручну частину власного життя.
Олена більше не знала напевно, якою стане її доля, але вперше це здавалося доброю новиною. Колишнє життя закінчилося, і тривало інше — нове, чесне й по-справжньому її власне.
