Надвечір снігопад став таким густим, що далекий ліс зник за білою пеленою. Марфа Остапівна поверталася додому від яру, де до перших справжніх морозів устигла викопати потрібний їй корінь. Ще недавно стежка була виразною, та тепер вітер замітав сліди раніше, ніж стара встигала озирнутися. Сніг бив не лише в обличчя — він крутився під ногами, налітав збоку, забирався за комір. У знайомих місцях стало легко збитися з дороги, тож Марфа Остапівна йшла повільно, упізнаючи шлях за ледь помітними горбками й вигином замерзлої річки.
Біля старого містка її собака раптом натягнула повідець. Жучка давно вже погано чула й рідко подавала голос без причини, але тепер завмерла біля снігового наносу, витягла шию й протяжно завила. Марфа Остапівна гукнула її, однак собака не зрушила з місця. Під свіжим снігом темнів нерівний горбок. Стара вирішила, що заметіль укрила впалу гілку, і вже хотіла пройти повз, але Жучка заходилася розгрібати наст лапами.
Марфа Остапівна опустилася на коліна й почала розгрібати сніг рукавицями. Майже відразу пальці натрапили не на кору, а на промоклу тканину. Під білим шаром показався рукав міської куртки, потім сплутане волосся й молоде посиніле обличчя. Жінка лежала, підібгавши ноги, ніби намагалася зберегти рештки тепла. Її вже майже занесло, і ще трохи — заметіль зрівняла б цей горбок з іншими кучугурами.
Скинувши рукавицю, стара приклала пальці до шиї незнайомки. Кілька болісно довгих митей під шкірою нічого не озивалося. Потім жилка ледь штовхнулася — один раз і, після великої паузи, ще раз. Дівчина була жива. Марфа Остапівна нахилилася до самого її вуха, наказала не сміти йти й спробувала підняти обм’якле тіло. Тоді вона помітила міцно стиснуту праву руку. Кулак був притиснутий до грудей, а закоцюблі пальці ніби стерегли щось, заради чого нещасна трималася до останнього.
Розтискати долоню на морозі стара не стала. Вона перехопила дівчину під пахви, звалилила її собі на спину й побрела до ледь помітної темної цятки своєї хати. Кожен крок давався важко. Вітер штовхав обох назад, Жучка металася поруч, а ноша ставала дедалі важчою. Марфа Остапівна кілька разів зупинялася, щоб перевести подих, але жодного разу не дозволила собі опустити дівчину в сніг.
Лише в сінях, зачинивши двері перед завиванням заметілі, стара змогла роздивитися врятовану. Вона запалила гасову лампу — електричні дроти в негоду часто обривало — і внесла дівчину до світлиці. Роздягла, загорнула в вовняну ковдру, поставила поруч посудини з теплою водою. Потім почала обережно відігрівати стиснену кисть. Пальці піддавалися повільно, один за одним. Коли останній нарешті розпрямився, на підлогу впала невелика заламінована фотографія, стерта на згинах і не раз розгладжена чиїмись руками. Марфа Остапівна підняла картку й піднесла її до світла лампи…
