За вікном електрички повільно пропливали засніжені поля. Поміж ними з’являлися й одразу зникали ряди почорнілих дерев, а низьке березневе небо ніби притискалося до самої землі. Весна значилася лише в календарі: мороз і далі тримався міцно. Я дивилася на білу рівнину й думала про літо, коли не доведеться будити дітей удосвіта, натягати на них теплі куртки та шукати в передпокої загублені рукавиці.
Думки про дітей супроводжували мене всюди. Максимові нещодавно виповнилося шість, Софійці лишалося зовсім трохи до п’ятиріччя, а молодшій Варі йшов четвертий рік. Зараз усі троє ходили до дитячого садка, але восени синові вже належало сісти за шкільну парту. Іноді він міркував із такою серйозністю, що я насилу впізнавала в ньому малюка, який ще недавно плутався у своїх перших словах.
Максим намагався опікуватися сестрами, Софійка в усьому тягнулася за братом, а Варя повторювала за обома. З трьома дітьми самій було нелегко, однак варто було відчути їхні долоньки у своїх руках, як утома відступала. Заради них я щоранку їздила з селища до міста й погоджувалася на важку роботу. Іншого дорослого, на якого могли б спертися мої малюки, поруч уже не було.
Усі троє успадкували від батька світле волосся, короткі кирпаті носики й ластовиння. Про такий гамірний дім я мріяла ще дівчинкою: у дворі незмінно ставала мамою цілої ватаги уявних дітей. Мрія здійснилася, але зовсім не так, як уявлялося тоді. Я залишилася без чоловіка й батьків та повернулася з дітьми до старого дому, де минуло моє дитинство.
Сама я росла єдиною донькою. Мама з татом оточували мене турботою, а на мої прохання про брата чи сестру відповідали жартом і квапливо змінювали тему. Лише подорослішавши, я зрозуміла, чому вони не наважувалися на другу дитину. Родина жила скромно, і навіть найнеобхідніше батькам діставалося ціною постійної праці та суворої ощадливості.
У школі я не вважалася особливо обдарованою, зате була посидющою й ніколи не приходила з невивченим уроком. Найбільше з-поміж усіх предметів любила літературу й мову, тому до випускного класу вже бачила себе вчителькою. Поруч жила Валентина Сергіївна, яка багато років викладала в нашій школі. Її дорослі діти роз’їхалися, чоловіка давно не стало, і все своє тепло вона віддавала учням.
Навіть вийшовши на пенсію, Валентина Сергіївна не втратила дивовижного дару розповідати. Варто було їй відкрити книжку, як мої непосиди втихали й слухали, не відводячи очей. Для них сусідка поступово стала майже бабусею. Саме на неї я колись хотіла бути схожою, коли після школи вступила до педагогічного інституту й уперше поїхала із селища до великого міста…
