Лютневий ранок 1999 року ще не встиг розвиднітися. Було близько шостої, і мороз так різко входив у груди, ніби повітря складалося з дрібних скляних голок. Я біг уздовж пустиря на околиці спального району, слухаючи рівномірний хрускіт снігу під підошвами й намагаючись утримати серце в рівному ритмі. Після чверті століття, проведеної військовим хірургом там, де ночами не змовкали постріли, звичайна пробіжка стала для мене єдиним способом приборкувати давній біль і спогади.
Тишу розірвав вереск шин. Із сірої темряви вискочив чорний фургон, різко розвернувся біля узбіччя й зупинився впоперек стежки. Бічні двері відсунулися вбік, назовні вистрибнули двоє широкоплечих чоловіків у важких дублянках. Вони накинулися на дівчину, яка йшла сама, підхопили її під руки й потягли до машини. На вигляд їй було не більше дев’ятнадцяти. Вона відчайдушно впиралася підборами в лід, але проти двох дорослих чоловіків сил у неї майже не лишалося.
На мить дівчині вдалося вирватися. Однією рукою вона вхопилася за край дверей, а другою спробувала відштовхнути нападника. Потім побачила мене. У її очах майнула та особлива ясність, яка приходить, коли людина розуміє: ще кілька секунд — і просити допомоги вже не буде в кого.
— Дядьку Петре! — закричала вона так, ніби й справді впізнала рідну людину. — Швидше, допоможіть мені!
Один із викрадачів смикнув її назад. Дівчина майже зникла в темному салоні, але встигла беззвучно, самими лише зблідлими губами, промовити:
— Будь ласка… Вони мене закопають.
Жодним дядьком Петром я їй не був. До цієї миті ми ніколи не зустрічалися. Вона вигадала спорідненість на ходу, сподіваючись, що злочинці не захочуть зв’язуватися зі свідком, який знає її особисто. У ті роки більшість випадкових перехожих воліла б відвернутися. Люди надто добре розуміли, чим закінчується цікавість, коли біля узбіччя зупиняється чорний фургон, а незнайомці розмовляють наказовим тоном.
Я скинув спортивну сумку в сніг. Двоє біля фургона помітили це й усміхнулися: перед ними стояв сивий чоловік у старому бушлаті й потертих спортивних штанях. Збоку я й справді нагадував колишнього тренера, який за звичкою вийшов розім’ятися до світанку. Вони не могли знати, що я надто довго витягував людей з-під вогню, щоб тепер спокійно дивитися, як у мене на очах ламають чуже життя.
Я не підвищив голосу й не пришвидшив кроку. Просто звернув зі стежки й попрямував просто до фургона…
