Мене звати Назар. Мені сорок один рік, а в службових паперах навпроти мого прізвища стояло найзвичайніше слово — водій. Але все звичне скінчилося тієї ночі, коли з охолодженого кузова за моєю спиною долинув звук, якого там бути не могло: один із тих, кого я перевозив як загиблого, іще чіплявся за життя.
Згідно з накладною, у рефрижераторі перебували тіла, підготовлені до впізнання та подальшого поховання. У графі з видом вантажу стояло безглузде службове позначення: «Чисто, без вологи». За металевою стінкою рівно працювала холодильна установка, а дисплей показував належні чотири градуси. Якщо вірити документам і приладам, нічого незвичного не відбувалося.
Однак пальці зводило на кермі не лише від прохолоди. У кабіні запотівало скло, сорочка липла до спини, і кожен шов на дорозі відгукувався в долонях дрібним тремтінням. Місто лишилося позаду, його поодинокі вогні розчинилися в темряві. З одного боку небо час від часу забарвлювалося червоним: чи то працювала артилерія, чи то догорав черговий склад. З іншого чорніли поля, лісосмуги й зачинені придорожні кафе.
Фари вихоплювали розбитий асфальт, свіжі латки й смуги, залишені важкою технікою. А позаду лежали мішки з номерними бирками. Повітря там було густе й холодне, але пахло не зовсім так, як зазвичай пахне приміщення з померлими. Я провів у дорозі близько трьох годин і весь цей час намагався не думати про кузов. Не тому, що звідти вже долинав шум. Тоді ще ні. Шкрябалося всередині моєї голови.
До війни моє життя було настільки звичайним, що тепер здавалося чужим. Я водив маршрутні мікроавтобуси, іноді брав міжміські рейси. У нас із дружиною була невелика квартира в іпотеку, син ріс, гроші постійно доводилося рахувати, але плани все ж існували. Хотілося змінити стару машину, записати малого до спортивної секції, раз на кілька років вибиратися всією сім’єю до моря.
Потім звичний лад розсипався. Перевізник закрився, маршрути віддали людям із потрібними зв’язками, а я лишився ні з чим. Слідом пішла квартира: курси змінювалися, борги росли, банк обіцяв відстрочку, але одного дня надіслав коротке повідомлення про продаж застави. Дружина теж не витримала. Сказала, що втомилася жити поруч із людиною, яка ночами лежить без сну й чекає сирени, забрала сина й поїхала до рідних в інше місто.
Спершу ми розмовляли майже щодня. Потім дзвінки стали рідшими, а одного разу я помітив, що набираю номер тільки сам. До багато чого у воєнний час людина пристосовується всупереч власній волі: до далеких вибухів, до тривожних зведень, до слів «загинув» і «зник безвісти». Але до пропозиції заробляти на чужій смерті звикнути наперед неможливо.
Після відходу сім’ї дні втратили межі. Тимчасова кімната не ставала домом, скільки б речей я не розкладав по полицях. Удень я рахував борги й шукав спосіб знову відчути себе людиною, від якої хтось залежить; уночі прислухався до тривоги й уявляв, як син росте без мене. Тому, коли з’явилася можливість отримувати в кілька разів більше, ніж раніше, моральний бік пропозиції спершу відступив перед простим страхом остаточно втратити все.
На цю роботу мене вивів Олег Васильович. Раніше він завідував складом, пізніше обіймав якусь посаду в організації, що розподіляла допомогу. Назви змінювалися, а його місце біля потрібних потоків лишалося незмінним. Ми зустрілися в непримітному приміщенні на міській околиці. На дверях висіла табличка «Транспортні послуги», усередині стояли стіл, два стільці й старезний кондиціонер, що деренчав так, ніби ось-ось розвалиться.
Олег Васильович перегорнув мою справу, хоча, судячи з усього, знав її напам’ять. Уточнив категорії, стаж, міжміський досвід, відсутність серйозних аварій. Говорив неквапно й майже доброзичливо, але погляд у нього лишався нерухомим.
— Робота нескладна, — пояснив він. — Отримаєш рефрижератор. За паперами повезеш загиблих для перепоховання. Виїжджаєш із міста, подальший маршрут повідомлять по зв’язку.
— Тобто в кузові будуть тіла?
— Формально — так. Але ти не супровідний і не медик. Від тебе вимагається приїхати вчасно, не лізти в неприємності, не сідати за кермо п’яним і не цікавитися тим, що до твоєї роботи не належить.
Він підсунув до мене аркуш із розміром оплати. Цифри миттю перетворилися на прострочені платежі, аліменти й шанс вибратися з кімнати, яку мені тимчасово поступився родич.
— А те, що не належить до роботи, може створити проблеми? — усе ж запитав я.
— Проблеми вирішують лікарі й люди, які стоять вище за нас. Ти перевозиш вантаж. Цим твої обов’язки вичерпуються.
Я кивнув так, ніби прийняв його правила. Насправді мені лише відчайдушно хотілося повірити, що жодних запитань і справді не існує…
