База, з якої починалися рейси, не значилася на жодній доступній мені карті. За бетонною огорожею на околиці стояли старі склади, сторожова вежа й кілька прожекторів. Удень крізь ворота проходили машини з коробками, а після настання темряви назовні одна за одною виїжджали білі рефрижератори — однакові, без написів, схожі на величезні упаковки ліків.
Уперше я прибув майже опівночі. Охоронець у камуфляжі без шевронів уважно звірив перепустку, номер фури й моє обличчя, після чого підняв шлагбаум. На майданчику вже стояли дві машини. Одна була запечатана, друга — відкрита. Люди в білих халатах і рукавичках квапливо переносили в її холодну глибину чорні мішки.
Невідповідність кидалася в очі відразу. Офіційне перевезення загиблих мало б супроводжуватися журналами, зрозумілими табличками й людьми, готовими назвати установу. Тут ніхто не представлявся без потреби, на одязі не було емблем, а номер моєї перепустки звіряли ретельніше, ніж стан машини. Навіть прожектори спрямували не назовні, на дорогу, а всередину двору, ніби охорона боялася не проникнення, а того, що хтось побачить, що тут відбувається.
Запаху майже не було, і людина без досвіду нічого б не помітила. Але організм упізнає присутність смерті раніше, ніж розум встигає дібрати слова. Зазвичай до формаліну й металу домішується особливий важкий відтінок. Тут же пахло гумою, пальним, морозним повітрям і чимось незрозумілим, недоречно живим.
До мене підійшов стомлений чоловік у темній куртці.
— Назар? Я Роман, старший зміни. Закінчать завантаження — вирушиш. За міською межею отримаєш маршрут по рації.
Він не виглядав ані стройовим начальником, ані слідчим. Звичайна людина, давно звикла проводити ночі на бетонному майданчику, поки інші приїжджають і зникають за воротами.
— Усередину не заходь, — попередив Роман, кивнувши на кузов. — Там уже все розміщено. Стеж тільки за температурою.
Я підтвердив, що зрозумів. Він простягнув окрему рацію й затримав на мені погляд.
— Якщо на посту захочуть оглянути вантаж, одразу викликаєш мене по цьому каналу. Сам дверей не відчиняєш, хоч би хто просив.
Попередження прозвучало тривожно, але я знову погодився. Ще не зароблені гроші вже ніби лежали в мене в кишені й не дозволяли відступити. Задні стулки з гуркотом зачинилися. Холодильна установка запрацювала, і її низький гул став схожим на биття величезного металевого серця.
Я піднявся в кабіну й увімкнув двигун. Цифри на панелі повільно опустилися з шести градусів до п’яти, потім до чотирьох. Між кабіною й вантажним відсіком було вузьке оглядове віконце; по краях скла швидко проступив іній.
— Зв’язок перевіряємо, — пролунав голос Романа. — Чуєш мене?
— Добре чую.
— Виїжджаєш за місто й чекаєш подальших вказівок. На постах документи мають спрацювати. Вони лежать у бардачку. І не намагайся нікого рятувати — просто веди машину.
Ворота розійшлися, випускаючи мене на порожні вулиці. Світлофори байдуже змінювали сигнали, хоча перехрестя були майже безлюдні. Здалеку долинали поодинокі хлопки, глухий гуркіт і протяжні звуки тривоги. Я їхав повільно, відчуваючи кермом кожну тріщину в асфальті. У дзеркалі білий кузов плив слідом, як нежива крижана брила.
На першому посту тека справді вирішила все. Стомлений перевіряльник побачив штамп і рядок про загиблих, помітно зблід і відразу повернув документи.
— Зрозуміло. Проїжджай, тільки не затримуйся.
До стулок він навіть не підійшов. Махнув рукою й відвернувся, ніби одного погляду на машину йому було досить. Приблизно за годину траса остаточно спорожніла. Назустріч зрідка проходили важкі вантажівки й машини без позначень. Місцева радіостанція чергувала музику з новинами, вперто зображаючи нормальне життя.
У якийсь момент мені здалося, що в кабіні стало спекотно. Я глянув на дисплей: чотири, п’ять, сім градусів. Температура й далі зростала. Гул за стінкою збився, набув нерівного, задиханого ритму. Коли число дійшло до десяти, я ввімкнув аварійні вогні й обережно зупинив фуру на узбіччі.
Над дорогою висіло низьке свинцеве небо. Навколо не було ні будинку, ні людини, тільки траса, що йшла в темряву. У технічному відсіку агрегат працював, але зсередини долинали дзенькіт і скрегіт. Я не тямився на холодильних системах, однак розумів: якщо зростання температури не зупинити, вміст кузова невдовзі неможливо буде ні приховати, ні пояснити.
Руки почали тремтіти. Я потягнувся по рацію, і саме тоді з-за металевої стіни почувся ледь розбірливий глухий удар, ніби хтось зібрав останні сили й торкнувся її долонею…
