— База, відповідає Назар. Несправність холодильника, температура росте.
Спершу з динаміка йшов тільки шурхіт, потім на тлі заговорили кілька людей.
— Я Роман. Назви ділянку.
Я звірився з навігатором і найближчим дорожнім вказівником.
— Приблизно посередині між двома містами.
— Зрозумів. Кузов не відчиняй. Повторюю: дверей не чіпай. До тебе їдуть.
Зв’язок обірвався. Дисплей показував дванадцять градусів, і число далі повзло вгору. Крізь шум агрегата знову пробився тихий удар. Він був надто слабкий для незакріпленого ящика й надто розмірений для несправної підвіски. Коли температура піднялася до чотирнадцяти, звук повторився. Я переконував себе, що свідомість обманює мене через темряву, втому й вміст кузова, але серце вже не вірило цим поясненням.
До задніх дверей було всього кілька кроків. Ключі лежали в кабіні, запори не виглядали складними, і на кілька болісних секунд я уявив, як зриваю пломбу. Якщо всередині справді був живий, кожна хвилина в нагрітому відсіку могла мати значення. Але навколо тяглася порожня траса, допомоги чекати було нізвідки, а наказ Романа звучав майже як попередження про засідку. Я метався між двома страхами: відчинити й побачити те, після чого мене вже не відпустять, або лишитися на місці й дозволити невідомій людині стукати в стіну доти, доки вона не змовкне.
Я кілька разів обійшов фуру, прислухаючись із різних боків. Біля задніх стулок працюючий агрегат заглушав усе. Біля кабіни удари розрізнялися краще, але тепер їх могло й не бути. Від цієї невизначеності ставало ще гірше. Коли довго чекаєш звуку, починаєш знаходити його в клацанні металу, що вистигає, у русі гілки, у власному пульсі. І все ж той перший удар не був вигадкою — у цьому я вже майже не сумнівався.
Хвилин за двадцять попереду з’явилися фари. Білий рефрижератор зупинився позаду моєї машини, лишивши ввімкнену аварійку. З кабіни вийшов Роман. На бейсболку він натягнув капюшон, ішов спокійно, але постійно озирав дорогу.
— Ледве почав — і вже змусив мене виїжджати, — сказав він замість привітання. — Що показує?
— Доходило до чотирнадцяти. Зараз знижується, але агрегат працює нерівно.
Показники на табло знизилися: спершу до десяти, потім до дев’яти градусів. Роман оглянув корпус.
— Перегрівся. Якщо дверей не відчиняв, нічого критичного. Ти ж не відчиняв?
Я похитав головою. Він кивнув так, ніби ця відповідь призначалася не лише йому, а й комусь, хто міг слухати канал.
— Запам’ятай головне правило. Що б не сталося — пожежа, потоп чи бунт мерців, — до задніх стулок не підходиш. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
Роман посвятив технічний відсік ліхтарем, постукав ключем по металу й обережно поправив проводку. Обіцяти швидкий ремонт він не став.
— Схоже, ремінь закусило. До бази дійде, тільки швидкість не набирай.
Поки Роман прибирав інструменти, я спостерігав за ним. Він жодного разу не глянув на задні стулки. Його цікавили тільки пломба й показники датчика, ніби будь-які звуки з кузова заздалегідь належали до теми, яку не можна обговорювати. Така зосередженість здавалася дивнішою за відверту тривогу: досвідчений старший мав би бодай перевірити кріплення, однак до дверей навіть не наблизився.
Цифри повернулися до шести, потім до п’яти. Можна було б заспокоїтися, але я запитав:
— А якщо зсередини щось чути?
Роман різко повернув голову.
— Ти відповідаєш за дорогу й везеш те, що зазначено в накладній. Решта тебе не стосується. Почув?
У його тоні з’явилася грубість, зате в очах промайнув не роздратування, а давній, виснажливий страх. Він наказав їхати слідом і пообіцяв у разі потреби взяти фуру на буксир. Невдовзі його машина йшла попереду, моя трималася за нею. Холодильник знову гудів рівно, дисплей не піднімався вище п’яти.
На розбитій ділянці фуру так сильно струснуло, що термос підстрибнув у підскляннику. І відразу слідом за поштовхом із кузова долинули три виразні удари. Не гуркіт зсунутого вантажу й не деренчання кріплення. Рівне, навмисне: тук — тук — тук…
