Звук ішов від передньої частини кузова, майже з-за моєї спини. Я судомно стиснув кермо. Кілька секунд було чути лише мотор і шини. «Кріплення», — сказав я собі. «Відбійник, контейнер, що завгодно». Але слідом пролунали ще два слабші удари, уже на рівній дорозі.
Цього разу сумнівів не лишилося: так стукає рука.
У голові миттю виникли десятки зручних пояснень. Контейнер міг ударятися об перегородку; від вібрації могла бовтатися металева скоба; після безсонної ночі слух легко обманює. Я перебира́в версії одну за одною, але кожна розсипалася на однаковому ритмі ударів. Випадковий предмет не чекає, поки колеса вийдуть на рівну ділянку. Залізо не слабшає після кількох спроб. За стінкою хтось вираховував паузи й сподівався, що водій зрозуміє.
Я схопив рацію.
— Романе, мені здається, вантаж рухається.
Він відповів не відразу.
— Назаре, це перший рейс. Нерви змушують чути всяке. Стеж за дорогою, до бази менше години.
Я хотів пояснити, що не переплутав звук, але попереду спалахнув яскраво освітлений пост. Він був серйозніший за попередні: бронемашини, легкові автомобілі, близько десятка озброєних людей. Романа пропустили після побіжного перегляду паперів. Коли під’їхав я, старший підняв долоню.
— Зупинись. Документи.
Від нього пахло дешевим тютюном, дизельним пальним і перегаром. Він гортав теку повільно, ніби перевіряв не печатки, а вираз мого обличчя.
— Рефрижератор. Загиблі, доставка до місцевого медичного закладу. Супровідні папери є?
Я вказав на штампи. Він підвів очі.
— Відкривай кузов.
Долоні відразу стали мокрими. Попередження Романа прозвучало в пам’яті голосніше за працюючий двигун.
— Я не маю права зривати пломби без команди старшого по окремому зв’язку.
— На твою думку, тут старший не я?
— Якщо я відчиню сам, відповідати доведеться мені. І мої начальники дістануться до мене раніше, ніж ви закінчите складати папери.
Він довго вдивлявся в мене. Позаду вже сигналили затримані машини. Потім із його рації долинув роздратований голос. Старший відійшов, коротко відповів і, повернувшись, сунув теку у вікно.
Поки він говорив по зв’язку, двоє озброєних перевіряльників підійшли ближче до кузова. Один провів променем ліхтаря по пломбах, другий дивився на мене крізь бокове скло. Я боявся будь-якого розвитку подій. Якщо вони відчинять двері, назовні може вирватися стогін, і тоді таємниця перестане належати тільки базі. Але водночас я майже бажав, щоб це сталося: пост був єдиним місцем, де поруч перебувало достатньо людей, здатних підтвердити побачене. Ця надія тривала рівно доти, доки старший не закінчив розмову.
— Проїжджай.
— Без огляду?
— Хочеш, щоб я змінив рішення?
Я негайно рушив. У дзеркалі він ще довго проводжав поглядом кузов. І тоді зсередини долинув один майже нечутний удар.
На базу ми в’їхали під ранок. Роман скерував мою фуру на окремий майданчик і наказав заглушити двигун. Автономна установка ще трохи гуділа, потім стихла. До задніх дверей підійшли троє: худий чоловік у білому халаті із сірими колами під очима й двоє в камуфляжі.
— Режим дотримувався? — запитав чоловік у халаті.
— Був стрибок, але систему відновили, — відповів Роман. — Пломби цілі.
Той вивчив кожну пломбу з ретельністю ювеліра й дав команду відчиняти. Я ступив ближче, однак Роман перепинив дорогу рукою.
— Іди відмічайся. Тобі цього бачити не належить.
Стулки розчахнулися, назовні викотився густий холодний туман. Перш ніж люди заслонили огляд, я встиг помітити, що мішки покладено неоднаково. Одні лежали рівними рядами, інші були зсунуті, відкриваючи незграбні обриси ящиків. Найближчий до дверей мішок здавався надто об’ємним. Чорна тканина на ньому ледь помітно піднялася й опала, ніби під нею повільно втягнули повітря.
Цей рух тривав, можливо, одну секунду. Я встиг засумніватися в ньому ще до того, як тканина знову завмерла. Холодна пара змінювала обриси предметів, люди квапилися, світло з боксу різало очі. Але мішок не міг зітхнути через туман. Від нього не відскакувала тінь, його не штовхали сусідні руки. Під тканиною щось жило власним слабким життям, а довколишні робили все можливе, щоб водій цього не помітив.
Хтось різко наказав прикрити стулки, хоча розвантаження ще не почалося. Я пішов до контори по хрусткому гравію й відчував, що всередині мене ламається щось куди крихкіше, ніж камінці під підошвами…
