У службовій кімнаті змішалися запахи міцної кави й залежаних документів. На стіні висіла стара схема доріг із позначеними заводами, магазинами й складами — колись за нею будували мирні маршрути, тепер ті самі лінії служили зовсім іншим цілям. Олег Васильович сидів за столом і не кваплячись перебирав папери.
— Повернувся цілим? — запитав він, не підводячи голови.
— Поки що так.
— Як машина?
Я розповів про стрибок температури й ремонт на трасі. Він уже все знав із доповіді Романа.
— Перший рейс рідко минає гладко. Так техніка знайомиться з новим водієм, — зауважив він і нарешті глянув на мене. — Як тобі заробіток?
— Робота важка, зате платять добре.
— Зараз тільки гроші ще здатні щось важити. Усе інше надто легко перетворюється на слова.
Мені слід було промовчати, але побачене в кузові не відпускало.
— Там могли бути живі.
Олег Васильович ледь підвів брови.
— На чому ґрунтується такий висновок?
— Я чув стукіт. Кілька разів. А під час розвантаження один мішок ніби рухався.
— На розбитій дорозі зсуваються контейнери, кріплення і все, що погано закріпили. Додай утому — і почуєш навіть розмови мерців.
Він говорив рівно, але колишня м’якість зникла.
— Дивися на трасу й температурний датчик. Якщо почнеш прислухатися до кожного шереху, швидко втратиш глузд. Мені не потрібен водій, який лякається власних думок.
Олег Васильович дістав щільний конверт і підсунув його до мене.
— Ось засіб від зайвої цікавості.
— А якщо він не допоможе?
Усмішка на його обличчі не торкнулася очей.
— Тоді одного дня ти встигнеш поставити своє запитання не тим людям. Раджу вийти з машини до того, як вони почнуть відповідати.
Конверт виявився важким. Я зрозумів, що опинився всередині системи, з якої не можна звільнитися звичайною заявою. І ще зрозумів: перший рейс показав мені лише край того, що приховував рефрижератор.
Гроші я перерахував уже у своїй кімнаті. Сума відповідала обіцянці до останньої купюри. В іншому житті такий конверт означав би полегшення: кілька закритих платежів, частину боргу перед сином, можливість перестати почуватися тимчасовим гостем. Тепер папір пахнув холодом кузова. Я розкладав купюри по стосах і чув запитання, якого не наважився поставити Олегові Васильовичу: скільки з цієї суми заплачено за дорогу, а скільки — за моє мовчання.
Відмовитися від грошей теж здавалося лицемірством. Борги нікуди не зникали, син не ставав менш реальним через мою совість. Я сховав конверт і відразу відчув, ніби погодився на умови вдруге. Саме так система й утримувала людей: не лише погрозою, а й точним знанням, де в кожного найболючіше місце.
Наступні дві доби я переконував себе, ніби все пояснюється нервами. Перераховував оплату, розподіляв її між боргами й аліментами, прикидав, скільки поїздок знадобиться, щоб зняти окреме житло. Але щойно засинав, потрійний стукіт повертався. Він чувся в батареї, у сусідських дверях, у битті власного серця.
Удень було легше. Шум вулиці й чужі розмови відсували спогад, дозволяли на кілька хвилин думати про побутові речі. Увечері кімната стискалася довкола мене. Я уявляв сина й намагався переконати себе, що тримаюся за роботу заради нього, але щоразу бачив перед собою не його обличчя, а чорну тканину, яка піднялася на вдиху. Нужда пояснювала мій вибір, однак не робила його правильним.
Телефон задзвонив, коли я стояв під душем. Олег Васильович наказав прибути на базу до дев’ятої вечора: машина була готова, подробиці слід було дізнатися в Романа. Розмова закінчилася раніше, ніж я встиг запитати про маршрут.
Я ще довго не вимикав воду. Струмені стікали по обличчю, але не змивали відчуття, ніби за стіною ванної хтось мовчки дивиться мені в потилицю…
