Другого вечора на базі було людніше. Поруч із моїм рефрижератором стояли ще дві машини — одна невелика й одна такого самого розміру. Водії курили, перекидалися жартами, пили каву з пластикових стаканчиків. Ця буденність лякала сильніше за метушню.
Роман покликав мене. Біля нього стояв чоловік трохи старший за тридцять, у спортивних штанях і темній толстовці. Обвітрене обличчя виглядало стомленим; в очах уживалися звичний цинізм і страх, накопичений за багато місяців.
— Це Тарас, — представив його Роман. — Майже рік ходить на такій самій машині.
Тарас потис мені руку. Долоня була груба, в мозолях.
— Перший рейс витримав — значить, не розсиплешся від кожного звуку.
— А хтось розсипався?
Він усміхнувся, але жарту у відповіді не було.
— Тут рятує одне: менше слухати, ще менше думати. Перед очима має бути дорога, поруч — датчик. Почнеш розглядати свій вантаж — довго не протримаєшся.
Роман повідомив, що до певної ділянки маршрут буде колишнім, потім надійдуть нові вказівки. Тарас виїде пізніше й вирушить на інше розвантаження. Систему охолодження перевірено, пломби поставлено, мій єдиний обов’язок — довезти машину.
— А сьогодні всередині що? — запитав я.
— Офіційно те саме, що завжди, — без виразу відповів Роман. — Усе неофіційне тобі знати ні до чого.
Коли старший відійшов, Тарас кинув недопалок і розтер його підошвою.
— Якщо хочеш зрозуміти, хто стукає, запам’ятай: не кожен, кого оголосили загиблим, справді встиг померти. Іноді людей доправляють сюди живими, бо комусь вони ще потрібні.
Я вирішив, що він перевіряє новачка.
— Ти серйозно?
— Чому, на твою думку, Роман забороняє відчиняти двері? Він не хоче, щоб ти побачив, як перевезений покійник дихає.
Тарас вимовив це так буденно, ніби попереджав про слабкий акумулятор. Саме спокій робив його слова нестерпними.
Довкола нас водії й далі сміялися, хтось сперечався про пальне, Роман перевіряв папери. Я вдивлявся в їхні обличчя й намагався зрозуміти, чи всі знають. Можливо, один справді вірив накладним, другий давно перестав питати, третій щоночі ухвалював таке саме рішення, яке мало випасти мені. Зовні між ними не було ні чудовиськ, ні фанатиків — лише втомлені люди, які навчилися підтримувати звичайну розмову біля машин із незвичайним вантажем.
Друга дорога зовні майже не відрізнялася від першої, зате тепер я помічав кожен відблиск і клацання. Фари показували уривки шин, тварин, що лежали на узбіччі, випадкові очі в кущах. Холодильник працював бездоганно, чотири градуси не змінювалися, але все моє тіло лишалося настороженим.
На знайомому посту один із перевіряльників упізнав мене.
— Знову ти й знову такий вантаж.
— Іншої роботи не знайшлося.
Він повторив слово «робота», ніби воно мало гіркий присмак, і пропустив машину. Ніхто не вимагав огляду. Люди бачили печатки й рядок про загиблих і ніби отримували законне право не знати, що міститься за дверима.
До середини шляху все лишалося тихо. Я майже повірив, що нова поїздка виявиться легшою, коли на рівному асфальті пролунав одиночний удар, а слідом — ще два. Між ними витримувалася пауза, ніби замкнена всередині людина вибирала моменти, коли шум коліс ставав слабшим.
— Припини, — прошепотів я, не розуміючи, прошу себе чи того, хто перебуває позаду.
Удари повторилися. Я скинув швидкість і наблизився до краю дороги, але не ввімкнув аварійні вогні. Радіоприймач зашурхотів, потім диктор цілком звичайним тоном пообіцяв уночі від нуля до п’яти градусів і можливий дощ. У кабіні мені стало холодніше, ніж у кузові.
Я двічі викликав базу. Роман озвався лише після довгого тріску.
— Стукіт повертається, — сказав я. — Це не дорога.
Він уточнив моє місце й наказав не зупинятися.
— Тримай швидкість. На розвантаженні розберуться.
— А якщо там жива людина?
— Якщо розраховуєш отримувати оплату й дожити до старості, не вимовляй цього ні мені, ні іншим, ні навіть самому собі.
Рація змовкла. Майже відразу за металевою стінкою пролунав уже не удар. Хтось протяжно й дуже слабо застогнав. Такий звук неможливо було сплутати ні з підвіскою, ні з тертям заліза…
