Стогін повторився, і я ледь не смикнув кермо вбік. Двадцятитонна машина хитнулася, праві колеса наблизилися до краю узбіччя. Довелося навалитися на кермо всім тілом, щоб повернути фуру на смугу. Суглоби пальців хруснули від напруження.
— Ні, — твердив я вголос. — Такого не може бути.
Із кузова долинув іще один хрипкий звук — слабший за попередній, ніби людина на морозі намагалася заговорити, але не могла змусити голос слухатися. Я вдарив долонею по панелі й вимкнув радіо. Після цього кабіну наповнила така тиша, що розрізнялися моє дихання, шарудіння одягу й тремтіння дрібних деталей.
— Ти мене чуєш? — крикнув я через плече.
Звісно, між нами були утеплена стіна, ряди мішків і гуркіт працюючої установки. Кілька митей відповіді не було. Потім пролунав короткий дряпаючий удар — спроба постукати, на яку майже не лишилося сил.
Я викликав Романа. У динаміку йшов самий шум.
— Там живий! — закричав я, коли зв’язок нарешті з’явився. — Це не кріплення. Він стогне, розумієш? Людина стогне!
Голос Романа звучав стомлено й важко.
— Дуже тебе прошу: доїдь до вказаного місця. Якщо зупинишся й полізеш назад, нікого не врятуєш. Тільки додаси роботи тим, хто відмиватиме дорогу після тебе. Не вдавай із себе героя.
Я не відповів. Натомість сильніше натиснув на педаль, ніби швидкість могла скоротити чужий біль.
У накладній пунктом призначення значилося відділення при місцевій лікарні. По закритому каналу мені наказали звернути перед містом у промисловий район. Роман попередив, що в звітності вантаж усе одно проведуть за первісною адресою, а мені слід виконувати команди й нікуди не зазирати.
За поворотом постали занедбані цехи, рідкісні ліхтарі й високий бетонний паркан. На воротах не було назви, тільки номер і заборона для сторонніх. Я натиснув кнопку на стовпі. Камера над кабіною клацнула й повернулася до мене. З динаміка долинуло нерозбірливе запитання; після моєї відповіді стулки повільно розійшлися.
На території стояли рефрижератори, звичайні фургони й мікроавтобус без позначень. Незнайомий чоловік у темній куртці показав рукою на низький бокс.
— Подавай задом. Двигун не глуши.
— Мені бути присутнім під час розвантаження?
— Лишайся за кермом і чекай. Більше від тебе нічого не потрібно.
Я зачинив двері. За спиною застукали кроки, дзенькнули запори. Коли стулки почали відчинятися, стогін пролунав гучніше. Нудота підступила до горла. Я мав би відвернутися, але натомість зсунув заслінку маленького оглядового вікна.
Поле зору було вузьким, ніби я дивився крізь щілину в дверях. Між рядами чорних мішків рухалися двоє в білих халатах і медичних масках, поруч працювали ще двоє в камуфляжі. Вони швидко переносили вантаж на каталку. Один мішок лежав окремо й був помітно опуклішим за інші. Коли його підняли з двох боків, усередині щось судомно сіпнулося.
— Беріть обережніше, — попередив чоловік у халаті. — Цей іще не вистиг. І тканина біля швів може розійтися.
Фразу було сказано буденним тоном. Не як тривогу, не як прохання покликати лікаря — як характеристику товару. «Іще не вистиг». Отже, той, кого провели за документами як мертвого, зберігав тепло, відчував холод і намагався подати мені знак.
Я відсахнувся від вікна й ударився потилицею об стелю. Заплющив очі, але й далі бачив здригнуту тканину й руки в рукавичках. Ззовні хтось різко скомандував зачиняти. Метал грюкнув, замки клацнули, а холодильник знову загурчав рівно й байдуже, ніби за останні хвилини не сталося нічого…
