За кілька хвилин чоловік у куртці постукав у двері кабіни.
— Можеш їхати. На сьогодні закінчив. Про наступний рейс повідомлять.
Ворота зачинилися за рефрижератором із важким металевим брязкотом. Мені здалося, що разом із ними перекрили повітря. Додому я не поїхав. Біля старої заправки знайшлася порожня стоянка; там я зупинився, заглушив мотор і довго сидів, притулившись чолом до керма.
За кілька хвилин поруч загурчав інший двигун. Тарас, який виїхав пізніше, помітив мою машину з траси. Він припаркувався, піднявся на підніжку кабіни й закурив.
— Тепер побачив сам? — запитав він.
— Вони справді перевозять живих разом із мертвими? Що це за люди — поранені, полонені?
Слова давалися важко. Тарас струсив попіл і відповів не поспішаючи:
— Бувають різні. Між собою їх називають неповними пасажирами.
— Ти чуєш, як це звучить?
— Чую вже майже рік. Це означає, що ми лише маленька ланка. Над нами стоять ті, кому вигідно вирішувати, хто лишиться живим, хто зникне і для чого ще можна використати людину.
Він повернувся до мене всім корпусом.
— Запам’ятай цю розмову. У тебе є три дороги. На першій ти забуваєш побачене й далі їздиш. Отримуєш гроші, відносний захист, дах над головою. Колись перестаєш прокидатися від кожного стуку. На другій починаєш уголос ставити запитання. Тоді одна з поїздок стане останньою, тільки назад ти вирушиш уже не в кабіні.
Тарас підняв третій палець, але не відразу продовжив.
— А третя?
— Ти відмовляєшся лишатися частиною цього ланцюга й намагаєшся щось змінити. Такий шлях найкоротший і найнебезпечніший. Зазвичай люди не встигають пройти далеко. Іноді все ж лишають по собі щось важливе.
— Який обрав ти?
Він усміхнувся й подивився на темну трасу.
— Поки що їду першою. Але часом, коли зупиняю машину й знову чую те, що мав би забути, здається, ніби третя дорога вже сама обрала мене.
Тарас зіскочив на асфальт.
— Вирішуй швидше, Назаре. Тут довгі вагання рідко закінчуються добре.
Його фура поїхала, лишивши мене біля білої стіни власного кузова. Тієї ночі я так і не ліг. Сидів на краю ліжка з телефоном у руках, а пам’ять знову й знову показувала опуклий мішок, рух під тканиною й чоловіка в халаті, який спокійно вимовив: «Іще не вистиг».
Якщо продовжувати, одного дня ці слова стануть звичними і для мене. Я зможу почути стогін, відзначити температуру й додати швидкості, не відчуваючи нічого. Ця думка лякала майже сильніше за погрози.
Просто відмовитися від роботи теж було неможливо. Мене вже надто близько підпустили, і люди на кшталт Олега Васильовича не прощалися рукостисканням. Навіть якби відпустили, побачене лишилося б зі мною. Отже, лишався третій варіант Тараса — не кидатися на охорону й не розчиняти кузов посеред траси, а спершу зберегти докази.
У шафі знайшовся старий диктофон, яким я колись записував музичні начерки. Батарея ще тримала заряд, пам’яті вистачало на кілька годин. До наступного виклику я замовив невелику екшн-камеру з широким кутом і нічною зйомкою. Виробник обіцяв стійкість до ударів і рекомендував її мандрівникам, мотоциклістам і любителям ризику. Я гірко всміхнувся: мій новий вид ризику не потребував ні гір, ні високої швидкості.
Перед третім виїздом камеру вдалося сховати між стельовою обшивкою й козирком. У кадр потрапляли лобове скло, двері й відбиття оглядового віконця. Диктофон я ввімкнув заздалегідь і поклав у внутрішню кишеню.
Роман зустрів мене коротким кивком.
— Уже не такий білий, як після першого рейсу. Починаєш звикати?
— Схоже на те.
Я постарався вимовити це без тремтіння. Пізніше з’явився Олег Васильович із текою під пахвою.
— Як тобі нове життя?
— Оплата приходить вчасно. Поки що причин скаржитися немає.
— І правильно. У наші дні постійний дохід — майже недосяжна розкіш. Тримайся за нього.
Він поплескав мене по плечу. За зовнішньою турботою виразно чулося інше: тримайся за нас і не намагайся відійти. Незадовго до завантаження за воротами з’явився автомобіль, якого раніше на базі не було, і всі розмови на майданчику миттю стихли…
