На бетон заїхав чорний позашляховик. Із нього вийшли двоє. Перший був у формі без знаків розрізнення, але пряма спина й манера дивитися на оточення видавали високого начальника. Другий був у цивільному одязі, а вартість самих лише його годинників перевищувала мій місячний заробіток.
Роман одразу випростався. Тарас, який стояв поруч, майже не розтискаючи губ, прошепотів:
— Верхівка. Вони з’являються перед рейсами, які вважають особливими.
Гості повільно обійшли рефрижератори, перевіряючи номери, пломби й обличчя водіїв. Коли вони зупинилися біля мене, я зробив вигляд, що зайнятий дзеркалом.
— Новий? — запитав чоловік у формі.
— Назар, — відповів за мене Олег Васильович. — Дві поїздки виконав чисто.
Начальник уважно подивився мені в очі.
— Ти розумієш, із чим маєш справу?
— Із вантажем, описаним у документах. Усе інше перебуває за межами моїх обов’язків.
— Вчишся швидко. Це корисна якість.
Мовчазний супутник розглядав мене ще довше. Його погляд не виражав ні цікавості, ні неприязні — так оцінюють предмет, вирішуючи, чи варто його зберігати, чи простіше замінити. Коли позашляховик від’їхав, Тарас велів запам’ятовувати такі обличчя, бо потім саме вони повертаються в нічних кошмарах. Я мимоволі торкнувся козирка: тепер замість мене їх запам’ятовувала камера.
Спокійніше від цього не стало. Запис міг зберегти правду, але не захистити того, хто його зробив. Якщо пристрій виявлять, пояснити прихований об’єктив не вдасться: звичайному водієві ні до чого знімати начальство й закритий майданчик. Я перевірив, чи не видно індикатора ззовні, і змусив себе більше не дивитися вгору. Чим частіше рука тягнулася до козирка, тим ясніше оточенню могло стати, що там щось сховано.
Доводилося водночас грати дві ролі. Для людей на майданчику я був водієм, який нарешті засвоїв правила й цінує заробіток. Для камери — свідком, зобов’язаним помічати обличчя, команди й номери машин. Один необережний рух міг зруйнувати обидві версії відразу.
Невдовзі після виїзду маршрут змінили. Роман повідомив по рації про додаткову зупинку перед основним пунктом. Слід було звернути з траси на непримітну бічну дорогу й виконувати вказівки тих, хто зустріне. На запитання про мету заїзду він відповів звично: усе пояснять на місці, якщо вважатимуть за потрібне.
Відчуття перевірки не полишало мене. За спиною могли лежати і загиблі, і люди, ще здатні відчувати. Диктофон фіксував дихання, розмови по зв’язку й кожне лайливе слово, що зривалося з язика. За дві години Роман наказав готуватися до повороту.
— Біля в’їзду буде невеликий пост. Кажеш: «Ніч не закінчується». Тобі дадуть відповідь: «Ранок уже близько». Не переплутай.
Я кілька разів повторив пароль. З’їзд ледь вгадувався в темряві. Стара дорога, заросла травою по краях, привела до низької цегляної будівлі без вікон. Над єдиними дверима горів ліхтар, біля входу стояли дві постаті.
Фари я вимкнув, двигун лишив увімкненим. Один з охоронців наблизився.
— Ніч не закінчується, — вимовив я.
— Ранок уже близько.
Він наказав вийти. Чоловік був неголений, на ньому висіла сіра куртка. Холодні очі нагадали мені цивільного, який приїздив на базу.
— Ти працюєш в Олега Васильовича?
— Так.
— Тоді напевно здогадуєшся, що перевозиш не тільки тих, кого внесли до списків загиблих.
Я обережно відповів, що лише повертаю тих, кого вже неможливо повернути. Чоловік хмикнув.
— Гарно. Сьогодні доставиш одну людину зовсім не туди, куди розраховував.
За клацанням його пальців двері відчинилися. Двоє вивели молодого худого чоловіка зі зв’язаними за спиною руками. На голову був натягнутий мішок. Полонений спотикався, коліна підкошувалися, але він намагався втриматися на ногах.
— Додатковий вантаж, — сказав чоловік у сірому. — Покладіть між рядами. Не біля самого холоду, але й зручностей йому не створюйте.
У роті миттю пересохло.
— Ви збираєтеся…
— Ми хочемо отримати його на іншому кінці живим. Ти здатен це забезпечити?
Він назвав мене на ім’я, хоча я не представлявся.
— У воєнний час кожен виконує свою функцію. Ти ведеш машину, він зберігає мовчання. Жодної суперечності.
Зв’язаного потягли до задніх дверей. Мішок чіплявся за метал, хлопець намагався впертися підошвами, але сили вже полишали його. Я дивився, як живу людину вкладають у холодний відсік між мертвими й тими, хто, можливо, ще не встиг ними стати…
