Чоловік у сірій куртці підійшов майже впритул.
— Вибір у тебе є, Назаре. Можеш розвернутися й поїхати. Ми знайдемо іншого водія, а завтра ти вирушиш у схожій машині вже без керма. Або спокійно зробиш свою справу і, можливо, колись отримаєш нагоду розповісти, як усе відбувалося.
Це прозвучало не як спроба налякати. Він повідомляв порядок дій. Коли стулки грюкнули й агрегат заревів, я повільно піднявся в кабіну, зачинив двері й якийсь час сидів із заплющеними очима.
У кузові лежали мертві, кілька підозріло теплих мішків і одна цілком жива людина — зв’язана, із закритим обличчям, покладена на холодний метал. Я непомітно перевірив диктофон. Червона цятка горіла. Під козирком блимав крихітний індикатор камери.
— Якщо чуєш мене, тримайся, — тихо сказав я крізь стінку. — Не знаю, чи зможу допомогти. Але обіцяю: хтось дізнається, що тебе завантажили живим.
Мотор заглушив відповідь. Я виїхав на трасу. Щойно набрав швидкість, полонений почав стукати: спершу нерішуче, потім сильніше, по три удари поспіль.
— Тихіше, — попросив я. — Якщо привернеш увагу не там, нас обох зупинять ті, кому не можна тебе показувати.
Крізь метал і гул пробився людський голос. Розібрати слова було неможливо, але відчайдушну хрипку інтонацію не можна було сплутати ні з чим. Я підвищив чутливість диктофона й посунув його ближче до задньої стінки. Кожна спроба заговорити, кожен удар тепер лишалися в записі — слабка, але єдина доступна мені форма допомоги.
Роман викликав по рації:
— Як минає рейс?
— Температура тримається. Вантаж поводиться…
— З ним усе згідно з планом.
— Він поки живий.
— Так і має бути. Цього пасажира зобов’язані доставити живим.
Після цих слів остаточно впали пояснення, якими я прикривався: воєнний час, нужда, відсутність вибору. Я не просто перевозив загиблих. Я працював у ланцюгу, де людське життя обліковували як стан товару.
Новий пункт розвантаження був не біля промислової зони й не при лікарні. Координати привели мене до занедбаної бази відпочинку біля лісосмуги. Колись тут, імовірно, лунали дитячі голоси й пахло димом від мангалів. Тепер за перекошеними воротами темніли корпуси з вибитими вікнами. Один ліхтар горів над входом до колишньої їдальні.
Трава сягала щиколоток, бетонні плити наполовину пішли в землю. Порив вітру розгойдав іржаві гойдалки, і їхній скрип злився з шумом холодильника. Біля їдальні чекали троє: двоє в камуфляжі й той самий чоловік у сірому, який дістався сюди іншою дорогою.
— Доїхав. Відкривай, — наказав він.
Ноги стали ватяними. Ключі бряжчали в пальцях.
— За правилами я не маю самостійно знімати пломби.
— Тут немає твоїх правил. Тут є ми й зачинений кузов.
Суперечка означала б визнати, що я не підкоряюся. Я підійшов до дверей. Номерна пломба, встановлена на базі, робила мене офіційним учасником: зірвавши її, я вже не міг заявити, що не мав доступу.
Один з озброєних чоловіків нетерпляче нагадав, що вони не мають наміру чекати до ранку. Я зламав пломбу. Клацання рознеслося по порожній території. Із відчиненого кузова хлинуло морозне повітря й важкий запах формаліну, вологої тканини, поту й крові.
Чорні мішки з бирками лежали акуратними штабелями. Між ними, на металевій підлозі, перебував додатковий пасажир. Мішок на голові зсунувся, оголивши обличчя. Губи посиніли, дихання стало рідким і рваним, але зв’язані руки ще ворушилися, пальці шукали опори.
— Не помер, — задоволено зауважив один із тих, хто зустрічав. — Уклалися вчасно.
Чоловік у сірому присів і двома пальцями підняв підборіддя полоненого.
— Доїхав, герою. Тепер вирішуватимемо, що з тобою робити.
Хлопець прохрипів кілька нерозбірливих звуків. За інтонацією я зрозумів: він питав, за що.
— Куди ви його поведете? — не витримав я.
— Ти вже достатньо бачив, щоб знати: люди часом зникають. В одному папері вони зниклі безвісти, в іншому — переведені або передані. А насправді опиняються в таких місцях, як це.
Він показав на темну їдальню.
— За тими дверима вирішать, жити йому далі чи ні. А якщо жити — то в який спосіб.
Полоненого витягли назовні. Він намагався пручатися, однак черевики ковзали по металу. Один злетів, відкривши брудну пов’язку на п’яті. Обличчя здалося мені знайомим. Пам’ять витягла фотографію, приклеєну до стіни в під’їзді мого будинку: молодий чоловік зник, близькі просили повідомити будь-яку інформацію. Тоді я пройшов повз, зайнятий власними бідами. Тепер зниклий лежав переді мною.
— Його шукають, — прошепотів я.
Чоловік у сірому почув.
— Більше не знайдуть.
Зв’язаного повели до будівлі. На мить він повернув голову, і наші погляди зустрілися. Ні докору, ні надії — тільки тваринний страх людини, яка зрозуміла, що її ведуть туди, звідки не повертаються. У ту мить у мені остаточно зламалося все, що ще дозволяло лишатися байдужим…
