Як іногородній студентці, мені виділили ліжко-місце в гуртожитку. Спочатку дні були заповнені лекціями, семінарами й бібліотекою, а вечорами я до глибокої ночі переписувала конспекти. Навчання захоплювало мене настільки, що на розваги майже не лишалося часу. Зате щоп’ятниці я поспішала на електричку, щоб провести вихідні вдома.
Сусідки по кімнаті кликали мене на танці й до кіно, намагалися вмовити бодай раз не їхати. Я відмовлялася, бо тільки за рідним порогом могла по-справжньому видихнути. Там пахло мамовою випічкою, тато зустрічав мене звичним спокійним голосом, і за два короткі дні вони намагалися дати мені стільки турботи, ніби розлука тривала місяцями.
На другому курсі в мене з’явилися друзі серед міських хлопців і дівчат. Завдяки їм я вперше побачила сучасні кінотеатри, затишні кав’ярні та гомінкі вечірні заклади. Часто бувати там я не могла: стипендії ледь вистачало на повсякденні витрати, а брати в батьків додаткові гроші було соромно. Вони й так ділилися зі мною останнім.
Навіть після недорогої чашки кави мене мучило почуття провини. Перед очима поставали натруджені руки батька й мама, яка нишком складала до моєї сумки домашні продукти. Тому я дедалі частіше посилалася на втому й поверталася до гуртожитку. Хотілося якнайшвидше здобути диплом, почати заробляти й довести, що їхні зусилля не були марними.
Романтичних знайомств тоді майже не траплялося, та я до них і не прагнула. Спершу збиралася закінчити інститут, влаштуватися до школи й стати самостійною, а вже потім думати про заміжжя. У мріях поруч зі мною неодмінно було кілька дітей. Часом я навіть уявляла, як одного дня стану мамою двійнят.
На третьому курсі все, що здавалося надійним, зруйнувалося за один ранок. Телефон затремтів на тумбочці, коли в кімнаті ще стояла темрява й сусідки спали. Я простягнула руку, збираючись приглушити звук, але побачила ім’я Марії Павлівни, яка жила по сусідству з батьками. Вона ніколи не телефонувала мені в таку рань, і ще до відповіді всередині піднявся незрозумілий холод…
