Дорошенко провів Галину до приміщення над торговою базою.
Кабінет Кравченка був великий і теплий: килими, кілька телефонів, важкий письмовий стіл. Пахло добрим тютюном і справжньою кавою. За приставним столиком горбився над паперами нервовий лисуватий чоловік в окулярах, з неспокійними руками.
Він щось рахував, клацав кісточками рахівниці. При появі Галини скинув голову, перелякано глянув і тут-таки знову втупився в папери. Бухгалтер, машинально відзначила Галина. З лякливих — треба запам’ятати.
— Бондаренко, залиш нас, — сказав Кравченко, не обертаючись.
Бухгалтер квапливо зібрав папери й вислизнув, притискаючи теку до грудей, як щит. Кравченко встав з-за столу й вийшов назустріч.
Кравченко був уже не молодий: огрядний, але легкий у рухах, у доброму костюмі, з великим приємним обличчям. Він усміхнувся Галині тепло й привітно, ніби старій знайомій. Від цієї усмішки в неї по спині пройшов холод.
Перед нею був не вуличний ватажок, звиклий тиснути кулаком. Кравченко вмів розташувати, заспокоїти, дати співрозмовникові відчути себе розумною людиною. Саме такою доброзичливістю колись супроводжувалися папери, яким Галина повірила без перевірки.
Усмішка була саме така, як описувала Ірина: гладка, чемна. За вісімнадцять років обличчя обважніло й обрюзкло, але усмішка лишилася тією самою.
Це був він. Жодних сумнівів не лишилося.
— Галино Михайлівно.
Він присунув Галині крісло, а сам сів навпроти — не за стіл, а поруч, по-домашньому.
— Дякую, що прийшли. Наслуханий про вас, зізнаюся, вражений. У мої роки рідко чомусь дивуєшся, а тут треба ж: літня жінка поклала Шевченка так, що він тиждень шкутильгає. Де ви, якщо не секрет, такого навчилися?
— Довго працювала з людьми. З важкими.
— З важкими… Гарно сказано. — Він покивав, ніби її відповідь його розважила. — Не тягнутиму: я людина зайнята, а ви, бачу, не з балакучих. Покликав вас не сваритися. Навпаки. Вийшло негарно. Мої хлопці повелися як бики на випасі. З літньою жінкою і з матір’ю малої дитини так не можна. Я розумію це не гірше за вас. Винні. Шевченка я приструню.
Він розвів руками, зображаючи цілковиту відвертість.
— Місце за вашою Олесею лишиться, колишню плату їй повернуть, ніхто її більше не зачепить. Я даю слово, а моє слово тут дорого важить. Спитайте будь-кого. Живіть, торгуйте й вважайте, що нічого не було.
Він говорив легко й щедро, з чаром людини, яка звикла, що її щедрість приймають із вдячністю. Це було страшніше за будь-яку погрозу. Галина надто добре знала таких людей.
Кравченко не мирився — він купував. Кидав їй кістку не тому, що подобрішав, а тому, що прораховував. Але головного, заради чого покликав, він іще не сказав.
— А навзамін? — спитала вона.
Кравченко трохи схилив голову й подивився на неї з повагою, як на супротивника, що вгадав хід.
— Нічого особливого. Спокій. Не треба більше геройствувати при всьому ринку. Не треба ходити до інспекторів і писати заяви. Користі від них однаково немає — ви, думаю, вже переконалися. Просто живіть тихо. Ви ж за цим сюди й прийшли, правда? От і живіть. Зі свого боку обіцяю: вас ніхто пальцем не зачепить. Ви розумна жінка, а розумні люди зі мною не воюють. Розумні зі мною домовляються.
Тут він зробив те, заради чого, як зрозуміла Галина, все й затівалося. Відкинувся в кріслі, подивився на неї довгим вивчальним поглядом і заговорив дуже спокійно, майже доброзичливо:
— Савчук Галина Михайлівна. Майор у відставці. Двадцять три роки працювали начальницею загону в жіночій виправній установі. Гарна, заслужена служба. Стільки років працювати з людьми — характер треба мати. Я завжди поважав таких, як ви: людей при посаді, старого гарту.
Він знав. Після бійки встиг з’ясувати про неї все й тепер давав це зрозуміти — не погрожуючи, навіть не натякаючи, а просто розкладаючи на столі її власне життя, як карти.
Отже, інтерес у седані був не випадковим. Кравченко побачив прийом, витримку, звичку командувати й захотів дізнатися, хто втрутився в його порядок. Діставши прізвище й послужний список, він напевне згадав і стару справу. Тепер обоє сиділи навпроти й перевіряли пам’ять одне одного.
Дивися, мовляв. Я знаю, хто ти і звідки. Подумай, стара, що ще мені відомо.
Галина дивилася в його спокійне сите обличчя й розуміла: зараз вирішується все. Він перевіряє її — упізнала вона його чи ні, пам’ятає Катю чи забула. Досить видати себе одним словом, одним поглядом — і тепла зустріч скінчиться, почнеться щось інше.
Вона зробила те, чого її навчили сорок років служби: вдягла маску втомленої беззахисної старої, яка рада, що від неї відчепилися.
— Я й не воювала. Мені й справді тільки спокій потрібен. Заступилася за дівчину, не стрималася. Стара вже, щоб із вами воювати. Дякую, Олеже Васильовичу. І за місце Олесі дякую. Дай вам Боже.
Кравченко ще секунду дивився пильно й уважно, потім повірив. Або зробив вигляд, що повірив. Розплився в усмішці, встав, навіть подав їй руку.
— От і розумниця. Домовилися. Дорошенко вас проведе.
Її відвезли назад. І почалася тиша…
