Штир на ринку більше не з’являвся. Рудий із Мигалем ходили тепер тихі й шовкові, торговок не чіпали, а повз Лесин прилавок проходили, відводячи очі. Лесі повернули колишню плату, а за день хтось анонімно, ніби вибачаючись, підкинув їй під лоток згорток.
Дитячі чобітки. Саме Дашиного розміру. Леся плакала від щастя й усе повторювала.
— Тітко Галю, ви їх налякали. Ви їх так налякали, що вони тепер як шовкові.
Ринок дивився на Галину із захватом і з забобонним жахом.
Про Галину вже складали байки — про стару, яка поклала Штиря і змусила самого Кравченка відступити. Це виглядало перемогою.
Самотня стара вийшла проти системи, і система відступила. Саме тому Галині було так млосно й тривожно: вона знала ціну такій тиші.
Торговки бачили тільки зовнішній результат: Штир зник, збір зменшився, у Даші з’явилися чобітки. Галина бачила інше — противник узяв паузу, щоб перейти від грубої сили до тієї зброї, якою володів найкраще. Чим спокійнішим ставав ринок, тим уважніше вона чекала удару.
Такі, як Кравченко, не відступають, не миряться, не дарують дитячих чобітків із каяття. Він не злякався її — він з’ясував, хто вона. Тепер він знав.
І десь там нагорі, у теплому кабінеті над базою, він уже щось вирішував. Спокійно, ґрунтовно, не кваплячись. Ця тиша була не кінцем.
Це був розбіг. Вона зрозуміла це остаточно пізно ввечері, коли зачиняла прилавок у майже спорожнілому ряду. З темряви, з-за штабеля ящиків, до неї ступила тонка постать.
Макс. Худий, змерзлий, з губами, що тремтіли чи то від холоду, чи то від страху. Він злодійкувато озирнувся, перевіряючи, чи не стежить хто, і заговорив квапливим зірваним шепотом:
— Бабусю, тітонько, їдьте. Чуєте? Зовсім їдьте з міста, поки не пізно. Вони вам не пробачили. Спеціально притихли.
Він перевів подих.
— Дорошенко зі Шевченком чогось чекають. Я чув, як вони говорили про вас і про якісь папери. Хазяїн велів не квапитися, все зробити з розумом, щоб проти вас же й обернути. Я не хочу, щоб із вами… Ви мені сала дали. Просто так. Мені ніхто просто так нічого не давав.
Він не договорив і відвернувся. Галина дивилася на його худе обличчя, на темні Катині очі. Серце в неї розривалося надвоє. Перед нею стояв син жінки, яку вона погубила, хлопець, за чиє сирітство колись розписалася її власна рука. І він прийшов у темряві, ризикуючи собою, щоб урятувати її.
— Як тебе в дитячому будинку звали? Прізвище в тебе яке, справжнє?
Макс здивовано кліпнув.
— Звичайне, дитбудинківське. Романюк я. А що?
— А мати? Матір свою пам’ятаєш?
— Не було в мене матері. Скільки себе пам’ятаю — дитячий будинок. Казали, померла десь. Ну й померла. Мені-то що.
Він знову озирнувся.
— Ви про матір навіщо питаєте? Їдьте, я вам головне сказав. Мені йти треба, схаменуться.
Макс розчинився в темряві так само швидко, як з’явився. Галина лишилася сама над погаслим прилавком серед порожніх крижаних рядів, а сніг падав їй на плечі й хустку і не танув…
