А ввечері її добили остаточно. Галина поверталася додому в темряві й біля свого під’їзду, під тьмяним ліхтарем, побачила Макса.
Він стояв, засунувши руки в кишені, і дивився на неї не із захватом і не з тривогою, а з ненавистю.
— Це правда? Те, що мені сказали, правда?
— Що тобі сказали? — тихо спитала Галина, хоч уже знала.
— Дорошенко сказав, що мою матір звали Катериною. Що вона працювала в установі, де ви служили, потім її засудили за крадіжку. І що першу доповідну на неї написали ви — Савчук Галина Михайлівна. Через ваш папір її посадили, і вона там померла.
Він ступив ближче. По щоках текли злі хлопчачі сльози.
— Він показав мені стару пожовклу справу. Зверху ваш підпис. Я читати вмію. Савчук — це ви. Ви її вбили. А потім дали мені сала, пожаліли сироту.
— Максе…
— Не підходьте! Не смійте до мене. Я вам повірив. Уночі бігав вас попереджати. А ви мою матір у могилу звели, дивилися мені в очі й мовчали.
Він захлинувся, махнув рукою й кинувся геть, спотикаючись у темряві. Галина не гукнула його. Стояла під ліхтарем і не могла ні зрушити, ні зітхнути.
Усе, що вона зробила за ці тижні, усе, заради чого збиралася воювати, завалилося за одну хвилину. Макс дізнався правду не від неї, а від ворогів — дістав вивернуту, отруєну версію, приготовану так, щоб ранити насмерть.
Кравченко перетворив і хлопця на зброю проти неї. Усе продумав. Нічого їй не лишив…
