А отже, знала, що він зробить далі. Почала з найважчого — з Макса. Три дні шукала, де він живе, і знайшла.
Він винаймав кут у бараці на тій самій околиці, неподалік від Ірини: кімнатка з продавленим ліжком і одним стільцем. На стукіт відчинив сам, побачив Галину й спробував грюкнути дверима. Вона притримала двері долонею — не силою, просто не дала зачинити.
— П’ять хвилин. Вислухаєш — піду. Не вислухаєш — теж піду. Але п’ять хвилин дай.
Макс відступив. Не запросив увійти, просто лишив двері відчиненими й став біля вікна спиною до неї, зсутулившись. Галина не сідала. Говорила стоячи, рівно, нічого не пом’якшуючи. Вона прийшла не виправдовуватися — виправдовуватися було нічим.
Будь-яка спроба пом’якшити свою вину тільки підтвердила б те, що Макс уже почув від Дорошенка: дорослі знову хочуть розпорядитися його минулим. Тому Галина не просила зрозуміти обставини й не перекладала відповідальність на час. Вона могла запропонувати йому тільки повну правду.
— Твою матір звали Катерина. Їй було двадцять. Вона працювала обліковицею у швейному цеху — тиха, несмілива. Голову так само в плечі втягувала, як ти. Через цех ішов товар: робочий одяг, рукавиці. Його крали мішками. Коли все виявилося, хтось мав відповісти, і вибрали її, бо за нею нікого не було — ні чоловіка, ні рідні, ні захисту. Так у таких, як Кравченко, заведено: своя не пожаліє, чужий не заступиться.
Макс не ворухнувся.
— Першу доповідну написала я. Своєю рукою. Мені принесли документи, і все сходилося на неї, усе виглядало чисто. Я повірила паперу, не перевірила, не засумнівалася. Написала: «Підтверджую: викладені факти мали місце», — і підписалася: «Савчук». Мій підпис стоїть на першому аркуші справи твоєї матері. Ти це бачив. Це правда. Значною мірою через мій підпис її засудили, і вона не повернулася.
Галина замовкла. У кімнаті було дуже тихо, тільки за стіною хтось кашляв.
— Я вісімнадцять років із цим живу і всі ці роки собі брехала. Казала, що чесно робила роботу, що час був такий, що не могла знати. Але правда в тому, що я через дурість і пиху погубила невинну дівчину — твою матір, а тебе лишила без матері. Коли того дня дала тобі сала, я ще не знала, хто ти. А коли дізналася, злякалася і знову змовчала. Я все життя мовчу, Максе, і щоразу за моє мовчання платить хтось інший.
Він нарешті обернувся. Обличчя було мокре, зле, дитяче.
— Навіщо ви це кажете? Прощення хочете? Не буде вам прощення.
— Не хочу. Не заслужила і не прошу. Я прийшла сказати тобі всю правду. Тобі вже розповіли її частину — ту, яка змусить зненавидіти мене. Подумай сам: хто показав справу? Хто посадив тебе й ткнув носом у мій підпис?
Макс урвався.
— Дорошенко.
— За чиїм наказом?
Він не відповів, але по обличчю майнула тінь. Він зрозумів.
— Вісімнадцять років тобі ніхто про матір не розповідав. А щойно я стала Кравченкові поперек дороги, з архіву підняли пожовклу справу й принесли тобі готову правду. Як думаєш, навіщо він зробив це саме тепер? Не правду тобі відкрив — перетворив тебе на зброю. Узяв твою мертву матір і вдарив нею по мені. З Катею він колись учинив так само: вибрав ту, ким найзручніше прикритися.
Макс опустився на стілець, ніби ноги підкосилися. Дивився в підлогу, плечі трусилися.
— Я на нього працюю. Усе життя хотів бути комусь потрібним, а він мене, дитбудинківського, підібрав, наблизив. Я думав… А він мою матір…
— Він погубив твою матір і використав мене. Ми обоє побували в нього в руках. Тільки я стара, мені втрачати нічого, а ти молодий. У тебе все життя попереду і є вибір, якого в Каті не було. Можна далі на нього працювати, знаючи все. А можна — за матір.
Макс підвів на неї Катині очі.
— Що треба робити?
Так у Галини з’явилася людина всередині системи. Далі вона збирала докази по крихтах — тихо, терпляче…
