Це налякало Галину сильніше, ніж налякав би десяток розлючених Штирів. Але обернулася вона не до машини. Позаду всіх, трохи осторонь від Рудого й Мигаля, стояв Макс.
Він один у всій цій метушні не зрушив ані на крок — ні вперед, ні назад. Стояв, притиснувши руки до боків, блідий, і дивився на Галину на всі очі. На його обличчі не було ні страху за Штиря, ні розгубленості, як у решти, — тільки якесь напівдитяче, приголомшене захоплення.
У цьому погляді було щось довірливе й беззахисне, зовсім не відповідне людині зі свити Штиря. Галина побачила не помічника здирників, а хлопця, який уперше переконався, що сила буває не тільки жорстокою. Від цього впізнавання стало ще болючішим.
Ніби він усе життя чекав, що хтось нарешті ось так, при всіх, звалить того, кого всі бояться. І ось дочекався. І цей хтось — стара, яка вчора ні за що відрізала йому сала.
Він дивився на неї просто, відкрито, трохи підвівши підборіддя, трохи насупившись. І в Галини все всередині завмерло. Бо це обличчя вона вже бачила.
Не просто схожість. Вона знала ці очі. Дивилася в них колись через стіл у кабінеті, в іншому місті, в іншому житті, вісімнадцять років тому.
Тільки тоді це було жіноче обличчя. І воно мало ім’я. Ім’я, яке вона заборонила собі вимовляти в той самий день, коли все сталося.
Світ навколо на секунду ніби вимкнули. Не стало ні ринку, ні натовпу, ні Штиря, що стогнав біля ніг.
Залишилися тільки ці очі. І оглушлива, нудотна думка, яка нарешті назвала себе вголос у неї в голові. Не може бути.
— Максе, — прохрипів знизу Штир, сяк-так підводячись і тримаючись за прилавок. — Ти чого став, щеня? Допоможи.
Хлопець здригнувся, відвів очі й метнувся піднімати свого. Марення обірвалося. Знову навалився ринок: гул, чийсь шепіт, нервовий смішок, тупіт посильного, що побіг. Галина стояла біля прилавка, і руки в неї вперше за багато років помітно тремтіли…
