Свої повели Штиря під руки — перекошеного, з почорнілим від злості й сорому обличчям. Ідучи, він озирнувся й сказав неголосно, дивлячись Галині в очі:
— Ти небіжчиця, мати, чуєш? Небіжчиця.
Галина не відповіла. Вона дивилася не на нього, а на Макса, який підтримував Штиря з другого боку й старанно не підводив голови. Седан біля паркану постояв ще хвилину, потім м’яко рушив і поїхав.
Коли машина зникла, Галині не полегшало. Штир погрожував уголос, і тому його погрозу можна було виміряти. Чоловік за склом нічого не сказав, однак його мовчазна увага означала, що ранкова бійка не закінчилася разом із відходом трьох.
Ніхто з машини так і не вийшов, і це Галину тривожило найбільше. Ринок відходив повільно, як відходить людина після непритомності. До неї почали підходити, спершу обережно, потім сміливіше.
Молочниця, в якої Штир тиждень тому забрав увесь виторг, принесла Галині склянку гарячого чаю, сунула в руки й, нічого не сказавши, швидко пішла, щоб не бачили. Старий інвалід, той самий, у якого Мигаль висипав картоплю, тільки подивився здалеку й шанобливо кивнув. А більшість? Більшість відводила очі.
Вони були вдячні їй і до смерті боялися її, бо вона зробила те, про що кожен із них мріяв ночами. І те, за що тепер, як усі розуміли, доведеться платити.
— Тітко Галю… — Леся вчепилася їй у рукав, і обличчя в неї стало зовсім хворе. — Що ви наробили? Господи, що ви наробили? Вони ж вас тепер…
— Тихо. Дитину заспокой, он реве.
Години за дві на ринок прийшов місцевий інспектор — молодий, років двадцяти шести, у новій, ще не обім’ятій форменій куртці, з текою під пахвою. Лейтенант Коваленко. Він ішов рядами, а торговки, завваживши форму, дружно відверталися й ставали дуже зайнятими товаром.
До Галини він підійшов просто, ніби заздалегідь знав, кого шукати.
— Ви Савчук Галина Михайлівна?
— Я.
— Тут уранці, кажуть, була бійка з Денисом Шевченком і його товаришами. Можете розповісти, що сталося? — Він розкрив теку.
Галина подивилася на нього уважно. Обличчя в лейтенанта було чесне, трохи вперте й дуже втомлене — обличчя людини, яка щодня б’ється головою об стіну й ніяк не звикне, що стіна не піддається.
Він дивився без хитрощів. Але Галина за сорок років служби розучилася відразу вірити будь-якій формі.
— Нічого не сталося. Молодий чоловік оступився й упав. Слизько, приморозок, ніякої бійки.
Коваленко зітхнув. Видно, саме цього він і чекав.
— Галино Михайлівно… Я знаю, хто такий Шевченко і хто за ним стоїть. Я прийшов не для галочки. За пів року в цьому районі було шість таких самих випадків: «оступився й упав», два «замикання» і одна жінка, яка вночі зібрала речі й виїхала невідомо куди, покинувши квартиру. І жодної заяви. Усі «оступилися».
Він понизив голос і нахилився ближче.
— Якщо ви зараз теж скажете: «Слизько», я розвернуся й піду. А за тиждень до вас прийдуть знову, тільки вас уже ніхто ні про що не питатиме.
Галина мовчала. Цей хлопець мимоволі їй подобався: молодий, злий, ще не зламаний. Вона бачила таких на початку служби й знала, що з ними буває через десять років. Одні ламаються, інші стають такими, як Дорошенко.
— Хто за ним стоїть? Ви сказали, що знаєте.
Коваленко понизив голос іще більше.
— Кравченко Олег Васильович. Тільки ви цього від мене не чули. І ось що я вам скажу, Галино Михайлівно: йому не потрібен дріб’язок, який Шевченко з хлопцями збирає з прилавків. Це так, для порядку. Йому потрібен увесь ринок, торгова база і склади при вокзалі.
— Він прибирає їх до рук тихо, по шматку. А тих, хто заважає, витискають. Тож ви не просто бандита з ніг збили. Ви при всьому ринку показали людині Кравченка, що тут його не бояться. А цього він нікому не прощає.
Лейтенант закрив теку.
— Подумайте щодо заяви. Знайдете мене в службовій кімнатці за лазнею. Спитаєте Коваленка. І бережіться.
Він пішов, а Галина лишилася стояти. У її голові поза волею почала складатися знайома, ненависна схема — та, від якої вона тікала на цей ринок і від якої втекти не вийшло…
