Нагорі Кравченко, нижче Дорошенко, ще нижче Штир зі своїми. І все це не заради грошей із прилавків, а заради чогось більшого. Ринок був не метою.
Ринок був лише частиною задуму. Надвечір Галина зрозуміла й інше. Заяву вона понесла не заради себе, а заради Лесі — щоб хоч папір був, якщо що.
Коваленка на місці не було, і заяву в Галини прийняв інший працівник — немолодий капітан із ситим обличчям. Він покрутив аркуш у руках, прочитав прізвище й хмикнув.
— Савчук Галина Михайлівна… Що ж ви пишете? Напали, погрожували? А самі, за словами свідків, громадянина Шевченка з ніг збили та ще й ногою додали. Виходить, це ви на нього напали.
Він подивився поверх окулярів і всміхнувся.
— Хуліганка ви, а не потерпіла. Ідіть додому, розберемося. Прізвище моє Ткаченко, якщо що. Ткаченко. Запам’ятали?
При ній він заяву не порвав. Поклав у стіл — і з того, як саме поклав, Галина зрозуміла: звідти папір уже не вийде. Вона бачила такі столи. Сама колись сиділа за таким.
Формально заяву прийняли, і причепитися було ні до чого. Але в інтонації капітана, у лінивому русі руки, у заздалегідь приготованій насмішці відчувалося: рішення ухвалено до її приходу. Закон тут теж був частиною тих сходів, які описав Коваленко.
Вона вийшла на вулицю в студені сині сутінки. Над вокзалом засвітилися ліхтарі. Десь вирушав поїзд.
Довгий тужливий гудок покотився над дахами. Галина йшла до зупинки й думала не про Штиря і не про Ткаченка. Вона думала про хлопця, про те, як він стояв і дивився на неї, про очі, які вона впізнала.
Вона весь день гнала від себе цю думку, але тепер, лишившись у темряві сама, більше не могла. Вісімнадцять років тому була жінка. Молода.
Була засуджена. Була. Галина змусила себе додумати до кінця.
Засуджена, зокрема, на підставі доповідної, яку написала Галина. І в тієї жінки — це вона пам’ятала точно — лишалася тоді дитина.
Зовсім маленька. Хлопчик. Вона ніколи не питала, що з ним стало.
Вона не дозволяла собі питати. Так було легше жити. А тепер цей хлопчик, якщо це був він, виріс і тягався брудним ринком за спиною того, хто ламав людям кістки.
За спиною Кравченка. Збіг, сказала собі Галина втисячне. Мало хіба схожих облич.
Але вона вже сама собі не вірила. І десь дуже глибоко, під вісімнадцятьма роками заборон і мовчання, почала підніматися думка, від якої їй стало по-справжньому страшно. Страшніше, ніж від погроз Штиря й холодного погляду з седана…
