А що, як це не випадково? Що, як її сюди, до цих самих рядів, привели не тільки пенсія й ключ Валентини? Тієї ночі Галина не склепила очей. Лежала в темряві, слухала, як за вікном виє вітер у дротах, і вперше за вісімнадцять років дозволила собі думати про те, про що весь цей час забороняла.
До минулого раптом виявилося рукою подати. Катя.
Катерина. Молоденька обліковиця з швейного цеху. Двадцять років.
Дві русяві коси. Кругле обличчя. Звичка втягувати голову в плечі, коли на неї підвищували голос.
Прийшла працювати за вільним наймом — тиха, старанна. А потім її засудили за розкрадання.
За нестачу, яку нібито сама й влаштувала. Готову продукцію з цеху виводили наліво: рукавиці й спецодяг — цілими партіями, мішками.
А за паперами все сходилося, бо папери були в порядку. Коли нагрянула перевірка й нестачу все-таки виявили, хтось мав за неї відповісти. І відповіла Катя.
Галина, молода, чесна, вся в службі, яка вірила в папір як у Бога, написала доповідну. Їй принесли документи, накладні, відомості, пояснювальні. Усе сходилося до одного: винна обліковиця.
Усе було чисто, акуратно, не підкопаєшся. І Галина своєю рукою написала: «Підтверджую: викладені факти мали місце», — і поставила підпис. Вона тоді навіть не сумнівалася.
Вона пишалася, що чесно робить свою справу. Каті дали строк — невеликий на ті часи, але вона була слабенька, а ув’язнення слабких не щадить.
Вона не повернулася. Померла десь там, далеко від дому. Офіційно — від запалення легень.
У неї лишилася дитина — хлопчик місяців восьми. Його забрали до будинку дитини, потім перевели в дитячий будинок, і слід загубився.
На ранок Галина знала, що має робити. Вона більше не могла жити, не знаючи. Лишалася одна ниточка в те минуле…
