Лишалася одна жінка, яка тоді була поруч і, можливо, ще жива: Ірина Степанівна, друкарка з канцелярії.
Та, що друкувала всі папери, зокрема й ті самі. Ірину Галина знайшла на околиці, у старому бараці біля водокачки. Двері відчинила маленька, висохла старенька в вицвілій кофті, і Галина не відразу її впізнала.
Як же вона постаріла… Але Ірина впізнала Галину миттю. Впізнала — і в її обличчі майнув не просто переляк, а справжній жах, ніби на порозі стояла не стара співслужбовиця, а сама смерть.
— Галю, — прошепотіла вона, — Господи, Галю Савчук, тебе ж яким вітром?
— Пусти, Ірино. Поговорити треба.
Вони сиділи на крихітній кухні, пили порожній чай, і Ірина ніяк не могла вгамувати тремтіння в руках. Чашка постукувала об блюдце.
Галина не вміла ходити навколо та навколо.
— Пам’ятаєш Катю? Обліковицю зі швейного цеху. У сімдесят другому була нестача.
Ірина завмерла, потім дуже повільно поставила чашку.
— Навіщо ти прийшла? Стільки років минуло. Навіщо ти це ворушиш?
— Бо я, здається, зустріла її сина. Живого, дорослого. І хочу дізнатися правду. Ту нестачу влаштувала Катя? Скажи мені чесно, Ірино. В очі скажи: це вона зробила?
Ірина заплакала беззвучно, як плачуть дуже старі люди. Сльози потекли по зморшках, а обличчя лишилося нерухомим.
— Ні, Галю. Не вона…
