Свекруха з’явилася в гості з несподіваною пропозицією, яка поставила молоду жінку в глухий кут. Простягаючи значну пачку документів, вона з упевненістю заявила: «Ось кошторис на півтора мільйона. Раз живеш із моїм сином, оплати ремонт у нашому родовому гнізді». Логіка старшої родички здавалася бездоганною: раз невістка живе з її сином, значить, повинна вкладатися в сімейну нерухомість.
Еліна вперше побачила ту саму квартиру на Подолі ще до весілля. «Трикімнатна» у сталінці, високі стелі, паркет, від якого віяло історією. Свекруха, Ніна Григорівна, провела її кімнатами з виглядом екскурсовода в музеї. «Тут жила ще моя бабуся», — голос був сповнений гордості.
«Уявляєш, Еліночко, скільки поколінь під цими стінами виросло? Це наше родове гніздо». Еліна чемно кивала, хоча всередині посміхалася. «Родове гніздо» звучить так, ніби мова про дворянську садибу, а не про квартиру з обдертими шпалерами й потрісканою плиткою у ванній.
Але дівчина промовчала, адже перше знайомство з батьками нареченого зобов’язувало до дипломатії. Сашко тоді стиснув її руку й прошепотів на вухо: «Потерпи, мама просто любить красиві слова». Еліна потерпіла, а потім вийшла заміж і виявила, що красиві слова — це ще найнешкідливіше в арсеналі Ніни Григорівни.
Жили вони в Еліниній «однокімнатці» на Оболоні. Квартира дісталася їй від бабусі — скромна, але своя, і після весілля Сашко переїхав до неї без розмов. У батьків його кімната була крихітна, та й узагалі жити з батьками у 28 років якось не комільфо. Перші місяці все було непогано, Сашко працював менеджером у будівельній компанії, Еліна вела бухгалтерію в невеликому видавництві.
Зарплати вистачало на життя, на відпустку відкладали потроху. Свекруха дзвонила раз на тиждень, запрошувала на недільні обіди, які Еліна навчилася переносити стоїчно, як візити до стоматолога. Ніна Григорівна викладала французьку в гімназії, вийшла на пенсію кілька років тому й тепер повністю присвятила себе сім’ї, тобто контролю над сином….
