Еліна звикала до тиші, до того, що ніхто не надзвонює з претензіями, до того, що зарплата залишається в її розпорядженні. Сашко написав кілька разів, невиразно, про те, що вони могли б ще спробувати, але вона не відповіла. А потім познайомилася з Денисом.
Він працював у сусідній будівлі, вони зіткнулися в кав’ярні, розговорилися, він запросив на вечерю. Вона погодилася, і через пів року він переїхав до неї. Без драм, без мам із теками, просто приніс дві сумки й запитав, де його полиця в шафі.
Влітку вони гуляли по Подолу, проходили повз ту саму сталінку. Еліна мимоволі підвела очі на знайомі вікна. «Гарний будинок», — зауважив Денис. «Угу», — Еліна взяла його під руку. — «Ходімо далі».
На вікні другого поверху майнула тінь: може, чиясь, може, нічия. Еліна йшла далі, не обертаючись, відчуваючи, як легко дихається в спекотний серпневий день.
