Олег відмовчувався. Золотий син, тридцять вісім років, начальник відділу в логістичній компанії, побачивши мамині сльози, перетворювався на слухняного хлопчика. Людмила давно зрозуміла, що сперечатися марно. Вона просто чекала. Чекала, коли свекруха отримає нову квартиру і, нарешті, з’їде.
Того вечора Зінаїда Іванівна не пішла на кухню заважати готувати, а сховалася в спальні під приводом головного болю. Людмила зраділа перепочинку й зосередилася на нарізці. Картопля, морква, огірки — все йшло за планом. Майонез у холодильнику, ковбаса докторська на столі.
І тут зі спальні пролунав вереск, від якого в Людмили ніж випав з рук.
— Синку! Синочку! Олежику! Іди сюди, терміново!
Олег схопився з дивана, де дивився футбол, і кинувся до матері. Людмила витерла руки й завмерла біля кухонного столу, прислухаючись.
— Що трапилося, мамо?
— Вона! Вона сховала гроші! Сімсот тисяч! Ось, дивись, у старій сумці на верхній полиці шафи. Я випадково знайшла. Хотіла свою шаль дістати.
Людмила заплющила очі. Все стало на свої місця. Та сама сумка. Старенька шкіряна, яку вона прибрала подалі після того, як купила нову. Сумка, в якій лежали сімсот тисяч. Гроші, про які Олег не знав.
Гуркіт кроків, і чоловік влетів на кухню. Обличчя червоне, очі горять праведним гнівом.
— Людмило! Це що за гроші? Сімсот тисяч! Звідки? Ти розумієш, що коїш?
Людмила повільно поклала ніж на обробну дошку й повернулася до чоловіка. Позаду нього стояла свекруха з урочистим обличчям, притискаючи до грудей стару сумку.
— Олегу, заспокойся і подумай головою. Просто поясни мені, звідки, по-твоєму, у мене могли взятися такі гроші?
— Не знаю.
— Ось ти і скажи. Сімсот тисяч просто так не з’являються.
— Справді, — втрутилася Зінаїда Іванівна. — Людочко, ну розкажи, звідки такі суми? Може, щось спільне продала? Або ще гірше?..
