— Я зрозуміла, — кивнула Зінаїда Іванівна. — Повір, зрозуміла.
Після того дня стосунки стали рівнішими. Свекруха більше не лізла в їхнє життя, не давала непроханих порад, не намагалася маніпулювати сином. Олег, у свою чергу, навчився відокремлювати роль сина від ролі чоловіка.
Одного разу, прибираючи в шафі, Людмила натрапила на ту саму стару сумку. Полізла всередину і дістала кілька сувенірних купюр. Розсміялася, згадавши той абсурдний вечір. Показала Олегу.
— Пам’ятаєш?
Олег взяв купюру, покрутив у руках.
— Ще й як пам’ятаю. Найсоромніший день у моєму житті. Як ми з мамою зганьбилися в банку. Зате урок отримали.
— Отримали, — погодилася Людмила.
— І знаєш, я вдячний. Ти тоді вчинила жорстко, але правильно. Якби не той випадок, ми б так і жили в цьому безглуздому трикутнику, де мама вирішує все за нас.
Людмила прибрала купюри назад. Ці смішні нікчемні папірці зіграли роль куди важливішу, ніж вона планувала. Вони показали правду. Показали, хто є хто. Показали, де межі. І хоча той вечір був неприємним, саме він став поворотною точкою. Точкою, після якої життя пішло по-іншому. Без претензій, без маніпуляцій, без спроб залізти в чужу кишеню.
Людмила зачинила шафу і пішла на кухню готувати вечерю. Олег увімкнув телевізор. За вікном ішов дощ. У квартирі пахло домом. Їхнім домом. І це було правильно.
