Він стискав і розтискав кулаки під ковдрою, напружував м’язи ніг, змушуючи тіло прокидатися. Кожен рух був тортурою, але він терпів. Ним рухала одна думка — помститися за себе, за Альону, за доньку. Однієї ночі, коли чергова медсестра задрімала на посту, він здійснив свою головну вилазку.
З неймовірними зусиллями він сповз із ліжка. Ноги не тримали, тіло було слабким, як у новонародженого. Спираючись на стіни, тремтячи від напруги, він дістався до столу, де лежав його телефон, який повернули з поліції. Віктор навіть не подбав його сховати, впевнений у безпорадності брата. Пальці не слухалися, але він зміг набрати один-єдиний номер. Номер начальника своєї служби безпеки, відданої йому людини.
— Павло, — прохрипів він у трубку, — це я, допоможи.
Фінальна сцена розігралася через тиждень у конференц-залі його власної компанії. Олексій наполіг на скликанні екстреної ради директорів. Віктор привіз його туди в інвалідному візку, самовдоволено розповідаючи всім, що брат, на жаль, ще дуже слабкий і майже нічого не пам’ятає, але формальності вимагають його присутності.
Він посадив Олексія на чолі столу і почав свою промову про те, що у зв’язку зі станом здоров’я брата він, як єдиний спадкоємець, готовий взяти на себе повне управління імперією. Він уже передчував тріумф.
У цей момент двері до зали відчинилися, і Павло, начальник СБ, ввіз до приміщення Альону з Катею. Віктор зблід.
— Що це означає? Якого біса вони тут роблять? — закричав він. Олексій, який до цього сидів з відсутнім виглядом, повільно підняв голову. Його погляд був ясним, твердим і сповненим крижаної люті.
— Вони тут, тому що це моя сім’я, — вимовив він чітко, його голос, хоч і слабкий, рознісся залом. — На відміну від тебе, брате…
