— І я тебе, мамо. На добраніч.
Кладе слухавку, лягає назад. Але момент інтимності втрачено, Карина роздратована. Засинають, відвернувшись одне від одного.
— Денисе, може, попросиш маму не дзвонити пізно ввечері? Хоча б після дев’ятої не турбувати?
— Карино, вона дзвонить побажати на добраніч. Це ж мило.
— Це нав’язливо. Ми дорослі люди. Нам не потрібно, щоб мама бажала на добраніч щовечора.
— Але їй важливо. Вона все життя так робила.
— Коли ти жив з нею, це було нормально. Але тепер ти одружений. У тебе є дружина. Я повинна бажати тобі на добраніч, а не твоя мати.
Денис задумався:
— Гм. Може, ти маєш рацію. Скажу мамі, щоб після дев’ятої не дзвонила.
Подзвонив матері наступного дня:
— Мамо, давай ти не будеш дзвонити пізно ввечері. Після дев’ятої вже хочемо відпочивати.
Людмила Миколаївна образилася:
— Я заважаю вам відпочивати? Я всього лише хотіла побажати на добраніч.
— Мамо, розумію. Але давай ти будеш бажати до дев’ятої.
— Добре, раз я заважаю.
Увечері о 21:05 дзвінок від мами.
— Денисочку, на добраніч.
— Мамо, ми ж домовилися. Не після дев’ятої.
— Ой, вибач, забула. Просто так скучила.
Наступного дня о 21:10 знову дзвінок.
— Мамо, знову після дев’ятої?
