— Це наша спільна ідея.
— Брешеш. Це вона тобі сказала. Вона відбирає тебе в мене.
— Мамо, ніхто мене не відбирає. Я одружений. У мене своя сім’я. Карина — моя дружина. Їй важливо проводити час зі мною, без постійних дзвінків від тебе.
— Я заважаю вам?
— Так, заважаєш. П’ятнадцять дзвінків на день — це занадто.
— Добре. Раз я заважаю, не буду дзвонити взагалі.
— Мамо, не треба маніпуляцій. Два дзвінки на день, вранці і ввечері. Домовилися?
— Ні, я не буду дзвонити. Раз ти вибрав її, живи з нею.
— Мамо…
Людмила Миколаївна поклала слухавку. Денис подивився на Карину:
— Ось, образилася.
— Нехай ображається. Головне, що ти сказав. Тримайся цього.
Наступні три дні Людмила Миколаївна не дзвонила. Денис нервував, дивився в телефон, але не дзвонив першим. На четвертий день не витримав:
— Карино, може, мені подзвонити мамі, перевірити, як вона?
— Ні, вона маніпулює тобою образою. Якщо подзвониш, вона зрозуміє, що це працює.
— Але раптом з нею щось трапилося?
— Нічого не трапилося. Вона просто образилася. Почекай.
Через тиждень Людмила Миколаївна подзвонила сама. Голос холодний.
— Денисе, я подумала: якщо тобі так важливо догодити дружині, нехай буде по-вашому. Два дзвінки на день.
— Дякую, мамо.
— Тільки знай: рано чи пізно ти зрозумієш, хто тебе справді любить — мати чи дружина.
Поклала слухавку. Денис подивився на Карину. Вона погодилася, але залишилася незадоволена.
— Нехай буде незадоволена. Головне, що погодилася, — сказала дружина.
Людмила Миколаївна дійсно стала дзвонити рідше. Два рази на день: вранці о восьмій, увечері о сьомій. Але голос був холодним, відчуженим. Питала формально: «Як справи?» — «Добре. Бувай». І клала слухавку. Розмова тривала тридцять секунд максимум.
— Денисе, твоя мати образилася?
