— Тату! — тихо сказала Софія, не відриваючись від нього. — Я знала, що ти не пішов. Я відчувала, що ти тут.
Андрій насилу підняв руку і погладив її по волоссю, все ще не до кінця розуміючи, що відбувається.
Ірина підбігла до труни. Сльози радості текли по її обличчю. Вона обережно обійняла обох, боячись повірити, що це не сон. Бабуся Олена стояла поруч, мовчки дякуючи небесам за те, що її материнське серце не обмануло.
Тим часом лікар викликав швидку. Хоча Андрій був живий, йому було потрібне повне обстеження і спостереження. Стан каталепсії міг повторитися, і потрібно було вжити всіх заходів.
— Що сталося? — слабко запитав Андрій, трохи оговтавшись. — Чому всі плачуть, і чому я…
Він замовк, усвідомивши, що лежить у труні. Шок від розуміння відбився на його обличчі.
Лікар делікатно пояснив ситуацію, розповівши про каталептичний епізод і про те, як Софія не відходила від нього всю ніч.
— Ваша донька, можливо, врятувала вам життя, — сказав він. — Якби не її впертість, якби ми поховали вас вранці…
Андрій подивився на Софію з неймовірною сумішшю гордості й ніжності.
— Як ти дізналася? — запитав він її.
Дівчинка знизала плечима з дитячою простотою.
— Я просто знала. Ти не міг піти й залишити мене. Я відчувала твоє серце…
