Історія перших вісьмох виявилася лише прологом. Переконавшись, що офіційна система легко залишає слабких сам на сам із людьми, наділеними владою, Кремінь прийняв роль невидимого месника. Він більше не діяв винятково з батьківської люті: тепер відомості надходили від людей, які на собі відчули наслідки чужої безкарності.
Троє працівників, про яких розповіла Марина, зникли протягом місяця. Невдовзі за ними пішла група корумпованих колег із сусіднього регіону. Управліннями поповзли тривожні чутки про людину, яка приходить по тих, кого не здатен покарати закон. Працівники з нечистою совістю почали частіше озиратися й боятися раптового дзвінка серед ночі.
Газети й інформаційні сайти називали невідомого то чистильником, то примарою, то вигадкою переляканих поліцейських. Слідчі намагалися поєднати зникнення, але щоразу впиралися у відсутність тіл, прямих свідків і зрозумілого мотиву. Ім’я Кременя не звучало публічно. Зате в закритих кабінетах старе прізвисько знову вимовляли пошепки, як застереження.
Марина регулярно приносила батькові нові списки й історії постраждалих. Механізм, створений заради однієї доньки, поступово перетворився на постійне полювання на тих, хто вважав форму дозволом на злочин. Із кожним місяцем людей, упевнених у своїй цілковитій безкарності, ставало менше.
Одного разу Марина запитала батька, чи відчуває він щастя від цієї безкінечної низки розправ. Руденко відповів, що щастя доступне людям, здатним жити звичайним життям, а він давно перестав належати до їхнього числа. Однак результатами він був задоволений: кожен зниклий хижак означав, що хоча б одна потенційна жертва не опиниться перед зачиненими дверима й чужою байдужістю.
Після розмови Кремінь довго сидів у кабінеті сам. Десь у теплих квартирах спокійно спали люди, певні, що посада й зв’язки назавжди захистять їх від відповідальності. Він знав, що всіх не знайде і світ не змінить, але зупинятися не збирався. Поки стане сил, рахунок піде на десятки, а потім, можливо, на сотні.
Руденко дедалі частіше думав і про час, коли сам уже не зможе очолювати полювання. Марина навчилася збирати інформацію, відрізняти доказ від чутки й бачити за сухими відомостями долю постраждалої людини. Батько розумів: якщо вона вважатиме за потрібне, розпочата справа триватиме й після нього. Ця думка водночас лякала й надавала сенсу тому шляху, який вони обрали.
Спадком колишнього кримінального авторитета стали не гроші, не законний бізнес і не страх, який колись викликало його прізвисько. Він залишав по собі грубу, вирвану силою справедливість для людей, які не змогли отримати захист інакше. Заради неї Кремінь знову підвівся з крісла, накинув темне пальто й ступив назустріч черговій ночі.
