Ганна Семенівна працювала в цьому ресторані понад двадцять років. Колись прийшла сюди помічником, потім стала кухарем, ну а потім, років одинадцять-дванадцять тому, шеф-кухарем.
Їй подобалася її робота. Вона взагалі все своє життя присвятила їжі. Колись працювала в їдальні, потім їх усі позакривали, пішла в кафе, ну а потім сюди. Господар, звичайно, був тут особистістю творчою. Сам любив готувати й страви нові вигадував. Тільки ось слабкість у нього одна була.
Дружина від нього через цю слабкість пішла, та й сам він частенько в халепи потрапляв. Виїжджав тільки завдяки тому, що ресторан мав особливий попит. Скільки Ганна намагалася з ним поговорити, скільки просила, скільки лякала… Він з усім погоджувався, а потім — знову. Любив Микита Михайлович у карти перекинутися. Та не просто так, у якогось «дурня», а на гроші.
І гроші при цьому чималі. Скільки разів увесь ресторан на зарплату чекав по два місяці — не перерахувати. Але потім господар усе віддавав, навіть із премією. Чоловік Микита Михайлович був непоганий, не жадібний, от і терпіли.
Ганна Михайлівна взялася за ручку дверей. Ось якось неспокійно на душі було, наче станеться щось. Хоча, ну що може статися? Добре ж усе. Вона увійшла і відразу зрозуміла: щось таки трапилося. Офіціанти були вже на роботі й збилися зграйкою за стійкою. Вони неголосно перемовлялися, і жоден з них не займався своєю справою…
