Аліна взяла конверт, розгублено усміхнулася. Вона звикла захищати батька від насмішок, звикла ловити ці погляди, звикла вдавати, що не помічає. Але зараз їй хотілося тільки одного — щоб ця мить якнайшвидше закінчилася.
Вона відкрила конверт. Усередині лежав один аркуш паперу. Аліна почала читати. Спочатку її обличчя нічого не виражало, а потім очі розширилися. Вона зблідла так, що тітка Зоя підвелася зі свого місця, думаючи, що дівчинці погано.
Аліна дочитала, підвела очі на батька. Він дивився на неї спокійно, як людина, яка двадцять років несла на плечах важкий тягар і ось нарешті його скинула.
— Тату, — прошепотіла вона. — Тату, що це?
— Правда, доню. Просто правда.
Аліна мовчки простягнула аркуш Артему. Він узяв його з подивом. Мовляв, що там ще? Сто гривень на щастя? Але все-таки почав читати.
За столом запала тиша. Тамада завмер із мікрофоном у руці. Гості перезиралися, не розуміючи, що відбувається. Артем читав. Його обличчя змінювалося. Здивування змінювалося недовірою, недовіра — шоком. Він дочитав до кінця і повільно, ніби в нього відмовили ноги, опустився на стілець.
— Артеме! Артеме! — Тамара Геннадіївна схопилася. — Артеме, що там? Що там написано?…
Вона підбігла, вихопила аркуш з його рук, прочитала, і її обличчя стало сірим.
А в листі було ось що. Двадцять три роки тому Леонід і Віктор були партнерами. Разом відкривали перший магазин запчастин. Маленький, у підвалі, на останні гроші. Віктор вклав усе, що мав: гроші від проданої дачі батьків, кредит. А Леонід вклав менше, але вмів домовлятися з людьми.
Бізнес пішов. Але через два роки Леонід підробив документи, викреслив Віктора із засновників. Він найняв юриста, який знайшов потрібні лазівки. Віктор прийшов якось на роботу і дізнався, що він більше ніхто, просто колишній працівник, якого звільнили за прогули.
Він намагався судитися, але безуспішно. У Леоніда вже були зв’язки, гроші, потрібні люди. Віктора затягали по судах і висмоктали останні копійки. Дружина його не витримала ганьби та хвороби, згоріла за пів року від раку. Залишилася п’ятирічна Аліна.
Але Віктор не зламався. Він просто пішов у тінь. Влаштувався на завод, ростив доньку, мовчав і збирав документи. Двадцять років він збирав докази по крихтах. Старі договори, які Леонід вважав знищеними, свідчення людей, які тоді працювали з ними, банківські виписки, які дивом збереглися в архіві, листи, записи, довідки…
