— Погоджуюся.
Наступні місяці були наповнені роботою, якої Надія не знала з часів молодості. Приїжджали люди — теслі, будівельники, інженери — вчитися робити захисні кілки. Вона показувала записи Михайла, пояснювала принципи, стежила за правильністю кутів і відстаней.
Матвій виявився талановитим організатором. Він налагодив постачання матеріалів, склав графік робіт, навчив трьох помічників. Майстерня, вони назвали її «Щит», запрацювала на повну потужність.
Першим великим об’єктом стала сільська школа в сусідньому селищі. Її дах серйозно пошкодило під час бурі, і при відновленні вирішили встановити захисну систему. Надія особисто приїжджала перевіряти роботу.
— Ось тут кут неправильний, — говорила вона молодому теслі. — Дивись у зошит. Має бути 45 градусів, а в тебе всі 50.
— А яка різниця, Надіє Петрівно? П’ять градусів туди-сюди.
— Велика різниця. Вітер, він хитрий. Трохи помилишся, і вся сила удару піде не туди, куди потрібно. Переробляй.
Тесля бурчав, але переробляв. Знали вже: з Кузнєцовою сперечатися марно. Вона своє знає міцно.
До весни захисні системи встановили на п’яти об’єктах: школа, фельдшерський пункт, будинок культури і два приватних будинки. Чекали наступної зими, щоб перевірити результати.
Віра приїжджала тепер кожні вихідні. Стосунки між ними стали теплішими, ніж будь-коли.
— Мамо, я пишаюся тобою, — сказала вона одного разу. — Ти з божевільної з кілками перетворилася на шанованого фахівця. Це неймовірно.
— Це не я. Це Михайло. І Матвій. І професор. Багато людей допомагали.
— Але почалося все з тебе. З твоєї віри в себе, у свої сни.
— Не знаю, чи це віра. Скоріше, впертість.
— Іноді впертість і є віра.
Родіон дотримав слова. Приїжджав рідко, поводився скромно, не намагався нічого нав’язувати. Поступово Віра почала з ним спілкуватися. Обережно, без особливої теплоти, але без колишньої ворожості.
— Він справді змінився, — визнала вона якось. — Або дуже добре прикидається.
— Люди іноді змінюються, коли життя б’є по голові, — відповіла Надія. — Може, те, що він тонув у бурі, щось у ньому зламало. Або навпаки, змінило.
— Ти його пробачила?
— Пробачила.
— Але не забула.
— Це мудро. Це необхідно. Носити в собі образу — все одно, що пити отруту і чекати, що помре інший.
Літо пролетіло непомітно. Надія працювала, приймала гостей. Тепер уже не тільки сусідів, а й дослідників, журналістів, чиновників з різних відомств. Її дім став чимось на зразок музею, а вона сама – живим експонатом. Але вона не скаржилася. Вперше за довгі роки відчувала себе потрібною, важливою, корисною. Самотність, яка душила її після смерті Михайла, відступила. Її місце зайняла наповненість роботою, людьми, сенсом.
Восени професор Волков приїхав з несподіваною новиною.
— Надіє Петрівно, я подав документи на Вашу систему до Комісії з охорони культурної спадщини.
— Навіщо?
— Щоб офіційно визнати її традиційною технікою, гідною збереження та вивчення. Якщо схвалять, це відкриє додаткове фінансування, захистить знання від забуття.
— І які шанси?
— Високі. Після всієї публічності, після результатів, комісія прихильна.
Схвалення прийшло в листопаді, рівно через рік після першої серйозної розмови із Зінаїдою про кілки. Надія отримала офіційний лист з гербом.
«Система захисту житлових будівель від екстремальних вітрових навантажень методом Кузнєцових визнана об’єктом нематеріальної культурної спадщини області».
— Методом Кузнєцових, — повторила вона, дивлячись на документи. — Михайле, ти чуєш? Твоє ім’я тепер в історії.
Тієї ночі їй знову приснився сон, але не страшний, не про бурі та руйнування. Вона бачила будинки — багато будинків — з кілками на дахах. Бачила людей, які жили в цих будинках спокійно і безпечно. Бачила Михайла, який посміхався їй здалеку і схвально кивав. Прокинулася вона з мокрими від сліз очима, але це були сльози щастя.
Зима прийшла жорстка, як і передбачали. Кілька серйозних штормів прокотилися горами. І знову будинки із захистом вистояли, будинки без захисту постраждали. Тепер уже ніхто не сміявся з палиць на даху. Навпаки, черга бажаючих встановити таку ж систему розтягнулася на півроку вперед. Майстерня «Щит» розширилася, взяли ще людей.
У лютому, в річницю Великої бурі, селище влаштувало невелике свято. Зібралися в Будинку культури — тому самому, який тепер красувався захисними кілками.
Голова адміністрації виголосив промову:
