— Надіє Петрівно, — сказав їй сивий академік з добрими очима, — ви сьогодні нагадали нам усім, навіщо ми займаємося наукою. Не заради грантів і публікацій. Заради людей. Заради того, щоб захистити їх від біди.
Увечері в готельному номері Надія сиділа біля вікна і дивилася на вогні великого міста. Віра принесла чай.
— Мамо, ти була неперевершена. Я ніколи тобою так не пишалася.
— Я просто розповіла правду.
— В тому-то й справа. Там усі говорили розумні слова, показували графіки, а ти — просто правду. І це виявилося сильнішим за все.
Надія пила чай.
— Знаєш, про що я думаю?
— Про що?
— Про Михайла. Шкодую, що він цього не бачив.
— Він би пишався. Він бачить, мамо. Я впевнена, він бачить.
Тієї ночі Надії приснився сон, але не страшний, не про бурю. Вона стояла на високому пагорбі і дивилася вниз. Там, наскільки сягало око, стояли будинки. Сотні, тисячі будинків. І на кожному даху були захисні кілки. Вітер дув сильний, але будинки стояли міцно, як скелі.
Поруч з нею стояв Михайло. Молодий. Такий, яким вона пам’ятала його в перші роки шлюбу. Він посміхався.
— Бачиш, Надю? Вийшло.
— Вийшло, Михайле. Завдяки тобі.
— Завдяки нам обом. Ти повірила. Це головне.
— Я сумую за тобою.
— Я завжди поруч. У кожному кілку, який ти ставиш. У кожній людині, яку ти вчиш. У кожному будинку, який тепер захищений.
Він обняв її. І вона відчула тепло, спокій, любов. Все те, чого їй так не вистачало ці роки.
— Живи, Надю. Живи і роби те, що робиш. Це важливо.
— Буду, Михайле. Обіцяю.
Вона прокинулася з посмішкою на обличчі і сльозами на подушці. За вікном сходило київське сонце.
Минув рік. Потім ще один. І ще. Майстерня «Щит» виросла у справжнє підприємство. Тепер у ній працювали 15 людей, а замовлення приходили з усієї Західної України. Матвій став директором, але, як і раніше, приходив до Надії радитися з важливих питань. Сам він одружився. На вчительці з сусіднього селища. Тихій дівчині з добрими очима. Надія згадала свій сон про те, що Матвій зустріне особливу жінку. І посміхнулася. Сни не брехали.
Віра переїхала ближче до матері. Влаштувалася працювати в школу у Ворохті. Казала, що втомилася від міської метушні. Але Надія знала правду. Донька хотіла бути поруч, допомагати, піклуватися. І це було добре.
Родіон продовжував приїжджати. Раз на кілька місяців, ненадовго. Стосунки між ним і Вірою поступово теплішали. Одного разу він привіз онука, хлопчика від другого шлюбу, про якого раніше не розповідав. Хлопчику було 10. І він із захопленням слухав історії про кілки і бурю.
— Бабусю Надю, а ви справді бачили майбутнє уві сні? — запитав він.
— Не майбутнє, онучку. Просто відчувала, що щось наближається.
— А мене навчите так відчувати?
