— Про бурі? — Надія похитала головою. — Ні, тепер сняться інші сни. Хороші.
— Які?
— Будинки з кілками. Багато будинків. Про людей, які живуть у безпеці. Про дітей, які виростуть і знатимуть, як захистити своїх близьких.
— Це красиві сни.
— Красиві. І я вірю, що вони збудуться.
— Як збулися ті страшні?
Віра поклала голову матері на плече.
— Знаєш, мамо, я раніше думала, що ти просто вперта, що тримаєшся за кілки з принципу «на зло всім».
— А тепер?
— Тепер розумію. Ти трималася не за кілки. Ти трималася за любов. За те, що тато Михайло для тебе побудував. За віру в те, що він знав, що робив.
Надія погладила доньку по волоссю.
— Любов – єдине, за що варто триматися, донечко. Все інше – гроші, слава, визнання — приходить і йде. А любов залишається. Навіть коли людини вже немає поруч.
Сонце сховалося за горизонтом. Небо потемніло, і на ньому почали з’являтися перші зірки. Кілки на даху темніли на їхньому тлі — горді, надійні, вічні.
— Мамо, тобі не холодно? Ходімо в дім.
— Зараз. Ще хвилинку.
Надія заплющила очі і прислухалася. Вітер співав у кілках свою тиху пісню. І їй здалося — тільки на мить — що в цій пісні вона чує голос Михайла: «Дякую, Надю, за все».
Вона посміхнулася.
— Дякую тобі, Михайле. За захист, за любов, за віру.
Вона встала, обтрусила спідницю і пішла в дім. Туди, де на неї чекали тепло, світло і люди, яких вона любила. А кілки залишилися стояти на даху — мовчазні вартові. Пам’ятник любові, яка захищає сильніше за будь-які стіни.
