— Не паніка, Зіно. Серйозне попередження. Рятувальники оголосили штормове. Вітер буде дуже сильний.
— І що мені робити?
— Запастися їжею, водою, свічками. Закрити віконниці. Приготуватися до того, що електрика може відключитися на кілька днів.
Зінаїда подивилася на дах Надії.
— А твої палиці точно допоможуть?
— Професор з університету підтвердив. Витримають.
— Може, даремно я на тебе наговорювала, — пробурмотіла Зінаїда. — Може, ти знала щось, чого ми не розуміли?
— Головне — підготуйся. І якщо стане зовсім погано, приходь до мене.
У вівторок вітер став ще сильнішим. До вечора він уже був таким, що розмовляти на вулиці було майже неможливо. Надія перевірила всі запаси: консерви, крупи, вода у відрах, свічки, сірники, лампа, дрова біля печі. Близько опівночі вона лягла, але заснути не могла. Вітер бушував за стінами, а кілки на даху співали свою дивну пісню. Не грізну, а майже заспокійливу. Ніби казали: «Ми тут, ми захищаємо».
О третій годині ночі пролунав гучний стукіт у двері. Серце Надії підскочило. Вона обережно підійшла до вікна і в тьмяному світлі вуличного ліхтаря, який ще працював, побачила постать Родіона. Мокрий, розпатланий, з виразом непідробного страху на обличчі.
— Надю! Відкрий! Це терміново!
Вона завагалася, але відчинила двері.
— Що сталося?
— Готель, де я зупинився… Дах знесло. Ніде перечекати бурю.
— А інші місця?
— Скрізь проблеми. Твій дім — єдиний, що тримається.
Надія вивчала його кілька секунд. Родіон справді був наляканий. Такого виразу вона не бачила на його обличчі за всі роки їхнього шлюбу.
— Заходь, але тільки до кінця шторму.
— Дякую, Надю. Справді, дякую.
Родіон увійшов і влаштувався на дивані у вітальні, все ще тремтячи — чи то від холоду, чи то від пережитого страху.
— Надю, мушу тобі дещо сказати. Ти мала рацію щодо цих кілків. Я не знаю, як ти здогадалася, але вони працюють. Зовні пекло пекельне. Дерева падають, дахи летять, а твій дім стоїть як скеля.
— Михайло знав, що робив.
— Михайло завжди був розумним. Розумнішим за мене. І ти теж розумніша, ніж я думав.
Надія не відповіла. Просто принесла йому ковдру і повернулася до своєї кімнати. Решту ночі вона не спала, слухаючи виття вітру зовні і дивне, майже музичне гудіння кілків. Це був звук захисту. Звук любові Михайла, яка продовжувала оберігати її навіть після його смерті.
Ранок середи зустрів Надію променями сонця, що пробивалися крізь фіранки. Буря пройшла десь під ранок, залишивши по собі дивну, майже дзвінку тишу. Вона встала, накинула халат і визирнула у вікно. Її ділянка була практично недоторканою. Кілки на даху стояли всі до єдиного, горді й непохитні. Жодне скло не тріснуло, жодна дошка не відійшла. Навіть стара яблуня в кутку двору, та сама, яку вони з Михайлом посадили в перший рік спільного життя, стояла цілісінька.
Але за парканом картина була зовсім іншою. У сусідів праворуч, Петрових, половина даху зникла, віднесена вітром невідомо куди. Величезна смерека, що росла біля дороги років п’ятдесят, лежала поперек вулиці, придавивши чийсь сарай. Всюди валялися уламки дощок, шматки шиферу, зірвані дроти.
Надія вийшла на подвір’я, щоб краще оцінити масштаб руйнувань. Контраст між її будинком і навколишнім хаосом був вражаючим, ніби хтось окреслив навколо її ділянки невидиме захисне коло.
— Неймовірно! — пролунав голос за спиною.
Вона обернулася. Родіон стояв на ґанку, все ще в пом’ятому одязі, і дивився на дах з виразом, якого вона ніколи раніше у нього не бачила. Це було не просто здивування, це було благоговіння.
— Надю, я всю ніч не спав. Слухав, як вітер реве зовні, і дивився на ці кілки. Вони… вони світилися. Не знаю, може мені здалося, але вони ніби світилися зсередини. Може, відблиски від блискавок?
— Може.
— Але я бачив, як вітер обходить твій дім. Буквально обходить. Розділяється на два потоки і з’єднується знову за будинком. Це… Це щось неможливе.
Надія промовчала. Вона знала, що це можливо. Знала, бо бачила це у своїх снах задовго до того, як Михайло побудував захист.
Близько дев’ятої ранку з’явився Матвій, перебираючись через повалене дерево.
— Надіє Петрівно! Слава богу, ви цілі. Як ви?
— У повному порядку. А ви як? Петрови?
— Живі, але дім постраждав. Дах частково зірвало. Вода залила дві кімнати. Зараз у них повний безлад.
— Нехай приходять сюди. У мене є місце.
— Правда? Ви не проти?
— Звісно, ні. Ми сусіди. Треба допомагати один одному.
Матвій подивився на Родіона, який все ще стояв на ґанку.
— А це?
