— Я знаю, що мені давала Ніна Іванівна. Я зрозуміла це кілька тижнів тому. Завищені дози заспокійливих, препарати, які тримали мене в тумані. Я перестала їх приймати три дні тому. Я прикидалася, намагалася зрозуміти, навіщо це потрібно. — Голова Ніни Іванівни смикнулася. — Тепер я знаю, — продовжила Олена. — І я розумію. Розумію ваш біль. Ваше бажання помститися. Але… — її голос пом’якшав. — Ваш батько не хотів би цього.
— Правда? — Хіба Іван Петрович хотів би, щоб його діти п’ятнадцять років виношували план вбивства невинної дитини?
— Ви його не знали, — прогарчав Сергій. Але в його голосі не було колишньої впевненості.
— Ні. Але я знаю, що означає любити свою дитину. Бажати їй найкращого, бажати, щоб вона була вищою за свої найгірші пориви. — Олена повільно спустилася сходами. — Якщо він любив вас, а я в цьому не сумніваюся, він би хотів, щоб ви зцілилися, а не руйнували.
У підвалі запанувала важка тиша. Анастасія бачила, як на обличчях брата і сестер змінюються емоції: біль, лють, горе, а під ними — глибока, всепоглинаюча втома.
— Я не можу повернути вашого батька, — тихо сказав Андрій. — Але я можу дещо зробити. Я можу відновити розслідування. Публічно заявити про те, що сталося насправді. Визнати свою недбалість. Понести реальне покарання. Зробити так, щоб усі дізналися ім’я Івана Соколова та його історію. Зробити так, щоб це більше ні з ким не повторилося.
— І ти думаєш, це щось змінить? — запитала Ніна Іванівна, її голос вперше здригнувся.
— Ні, нічого не змінить. Але, можливо, — голос Андрія зірвався, — це буде початком. Можливо, це краще, ніж новий біль, нові смерті, нові зруйновані сім’ї.
Ніна Іванівна довго мовчала. Потім повільно повернула телефон Андрію. Коли вона підняла на нього очі, вони були повні сліз.
— Я втомилася, — прошепотіла вона. — Я так втомилася від злості, від планів, від ненависті. Це зжерло п’ятнадцять років мого життя, і я просто втомилася.
Поліна підійшла до сестри і взяла її за руку.
— Я теж.
Сергій ще мить стояв нерухомо, потім його плечі поникли.
— Тато б нас зненавидів за те, ким ми стали. За те, що ми майже зробили.
— Так не робіть, — тихо сказала Анастасія.
Всі обернулися до неї.
— Ви можете зупинитися. Прямо зараз. І вибрати інший шлях.
— І що потім? — запитала Ніна Іванівна. — Просто піти, ніби нічого не було?
— Ні, — сказав Андрій. — Поглянути правді в очі. Всім нам. Я відновлю справу. Зроблю публічну заяву. Весь світ дізнається правду. А ви… — він подивився на них, — пройдіть терапію. Зціліться. Побудуйте життя, яке буде шанувати пам’ять вашого батька, а не руйнувати чужі.
— Ти не будеш заявляти в поліцію? — з підозрою запитав Сергій.
— Ні. Тому що ви праві. Я винен у смерті вашого батька, у вашому болю, у всьому. В’язниця для вас нічого не виправить. Вона лише примножить страждання.
Ніна Іванівна подивилася на брата і сестру. На Андрія. На Олену, що стискала в руці радіоняню. На Анастасію, що стояла в тіні.
— Добре, — нарешті промовила вона. — Добре.
Це слово повисло в повітрі як молитва, як капітуляція, як фінал. Але водночас, подумала Анастасія, як початок.
Три дні минули в крихкому, напруженому перемир’ї. Троє сиріт залишилися в садибі, але все змінилося. Ніна Іванівна більше не приносила Олені ліки. Поліна проводила з Дариною весь час, і тепер у її очах була щира ніжність. Сергій допомагав Андрію готуватися до майбутнього: до публічного покаяння, до відновлення розслідування, до медійного шторму.
Анастасія спостерігала за всім цим, не втрачаючи пильності, готова в будь-який момент захистити Дарину. Довіру потрібно було заслужити. Прощення — тим більше. Але безпосередня загроза, здавалося, минула.
На четвертий ранок Анастасія прокинулася від хаосу. Виття сирен, крики, тупіт ніг. Вона збігла вниз. Лікарі швидкої допомоги схилилися над Андрієм, що лежав на мармуровій підлозі; його обличчя було сірим, дихання уривчастим.
— Андрію! — Олена впала на коліна поруч з ним, тримаючи на руках заплакану Дарину. — Тримайся, будь ласка!
— Внутрішня кровотеча, — швидко сказав один з лікарів. — Терміново в лікарню! Рак прогресує швидше, ніж ми думали.
Ніна Іванівна застигла на сходах з мертвотно-блідим обличчям. Поліна затиснула рот руками, по її щоках котилися сльози. Сергій стояв нерухомо, стиснувши щелепи.
Андрія завантажили в машину. Олена передала Дарину Анастасії (вперше вона довірила свою дочку покоївці) і залізла в швидку до чоловіка.
— Приглянь за нею! — попросила Олена зривистим голосом…
