— Анно, ти найкращий бухгалтер, якого я знаю. Звісно, впораєшся.
— Тоді згодна.
— Чудово. З наступного тижня приступиш.
Наступного тижня Анна приїхала в офіс будівельної компанії. Сучасна будівля зі скла і бетону в діловому центрі.
Її провели в переговорну, де сиділи троє чоловіків у костюмах і одна жінка.
— Анна Вікторівна? — встав один із чоловіків, років сорока, з відкритим обличчям. — Сергій Михайлович Орлов, генеральний директор. Радий знайомству.
Вони обмінялися рукостисканнями. Обговорили проєкт, обсяги робіт, терміни.
— Якщо виникнуть питання, звертайтеся одразу до мене, — сказав Сергій Михайлович. — Будемо на зв’язку.
Анна вийшла з офісу з почуттям збудження. Нова робота, нові завдання. Це відволікало від думок про минуле.
Минуло ще два місяці. Анна звикла до нового ритму. Робота займала багато часу, але це було добре. Проєкт ішов повним ходом, Сергій Михайлович кілька разів хвалив її за точність. Якось увечері, після планерки, він затримав її біля виходу.
— Анно Вікторівно, зачекайте хвилину.
Вона обернулася.
— Так?
— Я хотів запросити вас на каву. Просто поговорити, без роботи.
Анна завмерла. Це було несподівано.
— Я не знаю. Ми ж колеги.
— Так, колеги. Але я подумав, чому б не познайомитися ближче? Ви цікава людина.
Вона подивилася на нього. Сергій Михайлович стояв спокійно, посміхався. В очах не було тиску.
— Добре, — несподівано для себе відповіла Анна. — Чому б і ні?
Вони сиділи в маленькій кав’ярні на першому поверсі сусідньої будівлі. Затишний зал із м’якими диванчиками, приглушене світло.
— Розкажіть про себе, — попросив він. — Не як про бухгалтера, а як про людину.
Анна задумалася.
— Я нещодавно розлучилася. П’ять років була в шлюбі. Не склалося.
— Розумію. Це важко.
— Так. Але я справляюся.
— Я в цьому не сумніваюся. Ви сильна жінка.
Вона посміхнулася.
— Раніше я так не думала. Але обставини навчили.
Вони говорили ще годину. Про роботу, про життя, про плани. Сергій розповів, що теж був одружений, розлучився три роки тому. Дітей немає.
Живе один, працює багато.
— Може, якось складете компанію?
