— До дев’ятої, думаю. Максимум до пів на десяту.
— Нормально. У нас часу повно.
Він відпив води, поставив склянку в раковину і повернувся в спальню. Анна допила остиглий чай, сполоснула чашку і витерла руки рушником. Потім пройшла в кімнату й почала одягатися. Джинси, проста світла блузка, кросівки. Взяла сумку, перевірила, чи є в ній документи: паспорт, водійські права, телефон, гаманець.
— Дімо, я поїхала! — гукнула вона з передпокою.
— Давай, удачі! — відгукнувся чоловік із кімнати.
Анна вийшла на сходовий майданчик, зачинила двері й притулилася до них на секунду. Серце калатало. Вона глибоко вдихнула, видихнула і почала спускатися сходами. На вулиці було свіжо, пахло ранковою прохолодою і мокрим асфальтом — мабуть, уночі пройшов дощ. Анна пройшла до зупинки, де вже стояло кілька людей: літня жінка з сумкою на коліщатках, чоловік у робочій спецівці, дівчина з навушниками у вухах.
Автобус прийшов за п’ять хвилин. Анна сіла біля вікна і втупилася поглядом у скло. Місто пропливало повз: знайомі будинки, магазини, перехрестя. Вона їхала цим маршрутом сотні разів, могла б проїхати із заплющеними очима. Але сьогодні все здавалося якимось чужим. Що, якщо це справді щось серйозне? Що, якщо з кредитом проблема і його доведеться повертати достроково?
Але вони вже купили квитки, забронювали готель. Анна дістала телефон, відкрила СМС від банку, яке прийшло тиждень тому: «Шановна Анно Вікторівно. Ваш кредит на суму 150 000 гривень схвалено і зараховано на рахунок». Усе чисто, офіційно. Що могло піти не так? За двадцять хвилин вона вийшла на потрібній зупинці. Відділення банку розташовувалося в двоповерховій будівлі з великими скляними вікнами.
Анна підійшла до входу, штовхнула двері. Усередині було прохолодно, працював кондиціонер. Біля стійки ресепшена сиділа молода дівчина з акуратною зачіскою, на бейджику значилося «Аліна».
— Доброго дня, — Анна підійшла до стійки. — Мені потрібна Ольга Вікторівна Коваль.
— Одну хвилиночку, — дівчина набрала номер на внутрішньому телефоні. — Ольго Вікторівно? До вас відвідувачка. Так, добре.
Вона поклала слухавку й усміхнулася Анні.
— Проходьте в кабінет номер 4, другий коридор наліво.
Анна кивнула і пішла у вказаному напрямку. Коридор був довгим, з дверима по обидва боки. Кабінет 4 виявився в кінці. Анна постукала.
— Увійдіть.
Вона штовхнула двері. За столом сиділа жінка років сорока п’яти, у строгому сірому костюмі, з коротким темним волоссям і уважним поглядом. Вона встала, простягнула руку.
— Анна Вікторівна? Ольга Вікторівна Коваль. Проходьте, сідайте.
Анна потиснула простягнуту руку — міцне, впевнене рукостискання — і сіла на стілець навпроти столу. Ольга Вікторівна повернулася на своє місце, дістала з шухляди папку з документами і поклала її перед собою.
— Дякую, що приїхали, — почала вона. — Я розумію, це незручно, особливо перед відпусткою. Але повірте, це важливо.
— Ви вчора говорили про якісь нестиковки, — Анна намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — Що трапилося?
