Майор Роман Литвиненко прокидався о 6-й ранку щодня. 45 років, розлучений, жив сам. Квартира в центрі міста двокімнатна, обставлена казенними меблями.
Нічого особистого, нічого зайвого. Життя слідчого, який давно перестав вірити у справедливість. Того ранку, у п’ятницю, 16 листопада, він прокинувся, як завжди.
Устав, умився, поставив чайник. Увімкнув радіо. Новини, погода, реклама.
Нічого про Коваленка. Поки що. Литвиненко знав, що підполковник не повернувся додому вчора вночі.
Дружина телефонувала о другій. Істерика, крики, вимоги знайти. Литвиненко пообіцяв розібратися.
Але не розбирався. Чекав. Щось відбувалося.
Щось, чого він не розумів. Мельник зник позавчора вночі. Разом з усією групою.
Машину знайшли в лісі, порожню. Сліди вели в хащу й обривалися. Тепер Коваленко.
Литвиненко був не дурень. Він розумів: хтось підчищає кінці. Хтось, хто знає надто багато.
Хтось, хто вирішив закінчити гру. Питання — хто наступний? Він дістав із шафи пістолет. Перевірив магазин.
Повний. Засунув у кобуру під пахвою. Уперше за п’ять років надів зброю вдома.
Потім підійшов до вікна, відсунув штору. Звичайний двір. Машина на парковці.
Дерева. Лавка. Бабця з собакою.
Чоловік чистить сніг зі старої машини. Нічого підозрілого. Литвиненко видихнув.
Параноя, мабуть. Нерви. Він відійшов від вікна.
Налив чаю. Сів за стіл. Розгорнув газету.
І почув звук. Тихий. Ледь помітний.
Рипіння підлоги в передпокої. Литвиненко завмер. Рука потяглася до кобури.
— Не треба, — сказав голос за спиною.
Він обернувся. У дверях кухні стояв чоловік.
Звичайний мужик. Не молодий. Не високий.
У темній куртці. Нічого примітного. Крім пістолета в руці.
— Руки на стіл, — сказав чоловік.
Повільно. Литвиненко виконав.
Долоні на стіл. Пальці розчепірені.
— Хто ти?
— Неважливо.
— Важливо, хто ти.
— Майор Роман Литвиненко. Слідчий, який закриває справи. За десять років жодного вироку за скаргами з траси.
— Я не розумію, про що ти.
— Розумієш. Мельник розповів. Коваленко теж.
Литвиненко зблід.
— Коваленко?
— Мертвий. Від учорашнього вечора.
— Ти вбив його?
— Так.
— І Мельника?
— І Мельника, і Кравченка.
Литвиненко дивився на цього чоловіка. На його спокійне обличчя. На рівний голос. На пістолет, який не тремтів.
— Ти… Ти один усіх?
— Один.
— Чому?
— Бо ви вбивали дівчат. Роками. А я випадково опинився в неправильному місці, у неправильний час.
— Випадково?
— Одну з них я знав. Донька друга.
Литвиненко заплющив очі.
— Зрозуміло. Ти знав, що вони робили. Закривав справи. Отримував гроші.
— Я не вбивав.
— Ти дозволяв убивати. Це одне й те саме.
— Ні. Не одне.
Савченко присунув стілець, сів навпроти й поклав пістолет на стіл.
— Розкажи мені, — сказав він, — як це працювало від самого початку.
Литвиненко дивився на пістолет. На чоловіка навпроти.
— Навіщо тобі?
— Бо я хочу зрозуміти. Хочу знати, скільки вас. Хочу знати, наскільки глибоко це все.
— Глибоко, — сказав Литвиненко тихо. — Дуже глибоко.
— Розповідай.
Литвиненко помовчав. Потім заговорив. Повільно. Важко.
— Почалося років десять тому. Шевченко тоді тільки прийшов у район. Бізнесмен з обласного центру. Зв’язки в столиці. Почав скуповувати землю, будувати котеджі.
— До чого тут траса?
— Траса — його ідея. Він зрозумів, що можна заробляти не тільки на будівництві. Поставив своїх людей на пости дорожньої поліції. Коваленка — начальником. Мельника — на трасу.
— А ти?
— Мене купили пізніше, коли пішли перші скарги. Люди писали, що їх грабують на трасі, що менти відбирають гроші, товар, машини. Потрібен був хтось, хто це закриватиме.
— І ти погодився?
— Не одразу. Спершу відмовився. Потім…
Литвиненко зам’явся.
— Що потім?
— Потім мені показали фотографії моєї доньки. Їй тоді було шістнадцять. Вона йшла зі школи. Її зняли на вулиці. Сказали: якщо не погодишся, наступні фотографії будуть іншими.
Савченко мовчав.
— Я погодився, — вів далі Литвиненко. — Заради доньки. Заради сім’ї. Потім дружина дізналася. Пішла. Забрала доньку. А я… А я вже не міг вийти. Не міг або не хотів. Спершу не міг. Потім… Потім звик. Гроші добрі, робота нескладна. Просто заплющувати очі. Просто підписувати папери. Просто. Так, просто.
Савченко дивився на нього, на осунуте обличчя, на згаслі очі. Людина, яка зламалася десять років тому й відтоді тільки падала.
— Ти знав про дівчат?
— Не одразу. Перші роки — тільки гроші, тільки грабежі. Потім… Потім почалися скарги іншого роду.
— Якого?
— Зниклі. Дівчата, які їхали трасою і не доїжджали. Родичі писали заяви. Я їх закривав. «Поїхала добровільно. Слідів злочину не виявлено».
— Скільки таких заяв?
— Не пам’ятаю точно.
— Багато?
— Двадцять, може.
— Тридцять?
— Може, більше, я не рахував.
Савченко заплющив очі на секунду. Десятки дівчат. Десятки сімей, які не знають, де їхні доньки, сестри, наречені.
— Де тіла?
— Не знаю. Правда не знаю. Мельник ніколи не казав.
— Ти не питав?
— Не питав.
— Чому?
— Бо не хотів знати.
Савченко встав. Пройшовся кухнею. Зупинився біля вікна.
— Шевченко, — сказав він. — Розкажи про нього.
— Шевченко… — Литвиненко зітхнув. — Він головний. Усі інші — пішаки. Коваленко, Мельник, я — ми всі працювали на нього.
— Він знав про дівчат?
— Знав. Схвалював. Іноді…
Литвиненко зам’явся.
— Говори.
— Іноді сам брав участь. Приїздив до Мельника. Вибирав. Забирав до себе на кілька днів.
— Коваленко те саме казав.
— Бо це правда. Шевченко… він хворий. По-справжньому хворий. Йому подобається завдавати болю. Подобається бачити страх.
— Скільки він забрав?
— Не знаю. П’ять, може, шість, може, більше.
— Вони повернулися?
— Деякі. Не всі.
Савченко повернувся.
— Ти закривав і ці справи?
— Так.
— Знаєш, що він їх убиває?
— Так.
Тиша. Довга. Важка.
— Я не прошу пробачення, — сказав Литвиненко тихо. — Я знаю, що його немає. Що я зробив непростиме. Я живу з цим щодня. Прокидаюся вночі й бачу їхні обличчя. Тих, чиї справи закривав. Тих, кого міг урятувати. Але не врятував.
— Але не врятував, — повторив Савченко.
Він дивився на людину, яка могла бути нормальною. Яка колись, мабуть, вірила в закон, у справедливість. Яка зламалася під тиском і стала частиною машини.
— У тебе є документи? — спитав він.
— Записи? Які записи?
— Справи, які закривав. Імена, дати. Щось, що може допомогти знайти тіла.
Литвиненко помовчав.
— Є, — сказав він нарешті. — Я зберігав копії всіх справ. Про всяк випадок.
— Де?
— Тут, у квартирі. Під дошкою в спальні.
— Покажи.
Вони пройшли до спальні. Литвиненко став навколішки, відсунув килим. Підчепив ножем одну з дощок. Під нею простір. А в ньому товста папка.
— Тут усе, — сказав він. — Усі справи за десять років. Імена зниклих, дати, свідчення свідків. Усе, що я закривав.
Савченко взяв папку. Важка. Кілограми два. Не менше.
— Навіщо ти це зберігав?
— Не знаю. Може, сподівався, що колись хтось прийде і все це закінчить.
— Хтось прийшов?
— Так. Прийшов…
