Вони повернулися на кухню. Савченко поклав папку на стіл.
— Що тепер? — спитав Литвиненко.
— Тепер ти напишеш зізнання. Усе, що знаєш. Імена, дати, схеми, хто, кому, скільки платив, як працювала система.
— І потім?
— Потім залежить від тебе.
Литвиненко дивився на нього.
— Ти мене вб’єш?
— Не знаю. Ти не Мельник. Не Коваленко. Ти не вбивав сам.
— Я тільки заплющував очі. Це одне й те саме. Ти сам сказав.
— Сказав. Але є різниця.
— Яка?
Савченко помовчав.
— Мельник сміявся, коли розповідав. Коваленко торгувався до останньої секунди, а ти не виправдовуєшся, не торгуєшся, приймаєш.
— Бо заслужив.
— Може бути.
Савченко дістав із кишені ручку й блокнот. Поклав перед Литвиненком.
— Пиши. Усе. Від самого початку.
Литвиненко взяв ручку, подивився на чистий аркуш.
— Що буде з цим?
— Піде в пресу, у центральні ЗМІ. Туди, де Шевченко не зможе закрити.
— Ти розумієш, що це означає для мене?
— Розумію. Тюрма. Надовго.
— Або смерть. Шевченко не пробачить.
— Шевченко скоро не зможе нікому нічого не пробачати.
Литвиненко подивився на нього.
— Ти підеш до нього?
— Так.
— Сам?
— Так.
— У нього охорона. Четверо людей. Професіонали, камери, сигналізація.
— Я знаю.
— Ти загинеш.
— Може бути.
Литвиненко дивився на цього чоловіка, на його спокійне обличчя, на очі, в яких не було страху.
— Хто ти? — спитав він тихо. — По-справжньому.
— Людина, яка дала слово. Давно. На війні. Пообіцяв другові, що пригляну за його сім’єю. Не стримав. Тепер стримую.
— Твій друг загинув?
— Так. На війні. Прикривав мій відхід.
Литвиненко кивнув. Щось змінилося в його очах. Розуміння, може. Або повага.
— Я напишу, — сказав він. — Усе напишу.
Він почав писати. Савченко сидів навпроти й чекав. Литвиненко писав дві години. Списав двадцять сторінок дрібним почерком. Імена, дати, суми. Схеми, які працювали роками. Як закривалися справи. Як залякували свідків. Як підробляли експертизи.
Коли закінчив, відклав ручку, подивився на Савченка.
— Усе.
Савченко взяв аркуші. Перегорнув, перевіряючи.
— Добре.
— Що тепер?
Савченко встав. Прибрав аркуші до папки. Папку в сумку.
— Тепер ти їдеш до столиці. Сьогодні. Першим же поїздом.
— Навіщо?
— Бо тут тебе вб’ють. Шевченко дізнається, що Коваленко мертвий. Зрозуміє, що ти наступний. Почне шукати.
— У столиці теж знайде?
— У столиці складніше. І в тебе буде час.
— Час на що?
— На те, щоб здатися владі. Центральним службам. Службі безпеки. Центральному слідчому відомству. Кому завгодно. Покажеш документи, розкажеш усе. Попросиш захист свідка.
Литвиненко дивився на нього.
— Ти даєш мені шанс?
— Даю.
— Чому?
Савченко помовчав.
— Бо ти не опирався. Бо зберігав документи десять років, сподіваючись, що хтось прийде. Бо на війні я бачив людей, які робили страшні речі, але потім каялися. І деякі з них заслуговували на другий шанс.
— А решта?
— А решта ні.
Він пішов до дверей, зупинився на порозі.
— Литвиненко?
— Так.
— Якщо дізнаюся, що ти не здався, що втік, сховався, продовжив жити, як раніше, я тебе знайду. І тоді розмова буде іншою.
— Я зрозумів.
— Добре.
Савченко вийшов.
Литвиненко сидів за столом і дивився на двері, які зачинилися за цим чоловіком. Потім встав, дістав із шафи валізу й почав збирати речі. Поїзд до столиці вирушав о третій дня…
