П’ятнадцять років у системі навчили його одного. З будь-якої ситуації є вихід. Треба тільки знайти правильні слова.
Правильну ціну. Правильний тиск. Цей чоловік.
Хто він? Друг сім’ї, — сказав. Значить, не випадковий. Значить, є емоції.
Є слабкість. На емоціях люди роблять помилки.
— Мужик, — сказав він у сніг.
— Давай нормально поговоримо. Як мужик із мужиком.
— Говори.
— Ти ж розумієш, що це не закінчиться тут. У мене люди. Серйозні люди. Якщо зі мною щось станеться, вони знайдуть. І тебе, і її.
— Імена.
— Які імена?
— Тих, хто тебе кришує.
— Ти почав говорити.
— Начальник дорожньої поліції. Слідчий. Хто ще?
Мельник помовчав. Міркував, казати чи ні.
Якщо скаже, цей чоловік може до них дістатися. Якщо не скаже, що тоді?
— Навіщо тобі?
— Бо треба.
— Ти їх не дістанеш. Вони — система, а ти — один.
— Імена.
Савченко підійшов ближче.
Присів поруч із Мельником навпочіпки. Поклав ствол автомата йому на потилицю. Холодний метал на шкірі.
— Я ставлю запитання один раз, — сказав він тихо.
— Ти відповідаєш. Або я стріляю і питаю наступного. Твій вибір.
— Ти не вистрілиш. Це вбивство. Тебе посадять.
— Хто посадить?
— Твої люди.
Мельник мовчав.
— От саме, — вів далі Савченко.
— Твої люди — це твій захист.
— А без тебе вони просто чиновники, які брали гроші. Їм вигідніше забути, що ти існував.
— Ти не розумієш, як це працює.
— Розумію. Я 23 роки служив у місцях, де такі, як ти, були витратним матеріалом. Вас використовують, поки зручно. Потім списують.
Мельник мовчав. Думав.
— Востаннє, — сказав Савченко.
— Імена.
Мовчання. Довге. Важке.
— Коваленко, — сказав Мельник нарешті.
— Підполковник Валерій Коваленко. Начальник районної дорожньої поліції. Він отримує частку з кожної точки на трасі.
— Далі.
— Литвиненко. Майор Роман Литвиненко. Слідчий. Закриває справи, якщо хтось скаржиться.
— Ще.
— Шевченко. Данило Шевченко. Депутат місцевої ради. Він…
Мельник зам’явся.
— Він головний. Коваленко і Литвиненко — його люди. Я теж його.
— Депутат знає про дівчат?
Мовчання.
— Знає?
— Так, — видихнув Мельник.
— Знає. Схвалює. Іноді… Іноді сам приїздить.
Савченко заплющив очі на секунду.
Усередині щось стиснулося. Холодне. Важке.
— Скільки дівчат було?
— Не знаю точно. Приблизно… За п’ять років…
Мельник ковтнув.
— Може, п’ятнадцять. Може, двадцять. Що з ними стало?
— Не всі. Декого відпускали. Спочатку. Тих, хто обіцяв мовчати. А решта…
Мовчання.
— Решта…
— Ліс великий, — сказав Мельник тихо.
— Ліс. Там не знаходять.
Савченко дивився на потилицю цієї людини. На рідке волосся.
На родимку біля вуха. Звичайна людина. Батько, мабуть.
Чоловік. Сусід, із яким вітаються у дворі. І… убивця.
Серійний убивця в погонах.
— Де тіла?
— Різні місця. Ми не повертаємося туди, де вже були.
— Хто вирішував? Кого відпустити, кого ні?
— Я. Зазвичай я.
— За яким принципом?
Мельник помовчав.
— Ті, хто сильно опирався. Хто бачив наші обличчя при світлі. Хто міг упізнати. Місцеві. Майже завжди. Приїжджих іноді відпускали. Все одно не знайдуть. Не доведуть.
— Ця дівчина місцева?
— Сказала, що їде в сусіднє місто. До матері. Значить, місцева.
— І ти збирався її вбити?
Це було не запитання, а твердження.
— Так, — сказав Мельник.
Кравченко, який лежав поруч, видав якийсь звук. Чи то стогін, чи то схлип.
— Капітане? — почав він.
— Заткнися, — сказав Мельник.
— Ні, нехай говорить, — сказав Савченко.
— Що хотів сказати?
— Я не… Я нікого не вбивав. Це все він, Мельник. Я тільки… Я просто робив, що казали.
— Ти тримав дівчат, поки їх ґвалтували?
— Я…
— Ти знав, що потім їх убивають?
— Я не думав.
— Не думав?
Савченко встав, підійшов до Кравченка. Той лежав, втиснувшись у сніг, ніби хотів провалитися крізь землю.
— Скільки разів?
— Що?
— Скільки разів ти… не думав?
Кравченко мовчав.
— Відповідай.
— Багато, — прошепотів він.
— Багато разів.
Савченко стояв над ними й відчував, як усередині піднімається щось темне. Не злість.
Злість він умів контролювати. Щось інше. Холодне.
Методичне. Він бачив таких на війні. Людей, які вбивали мирних жителів і казали «нам наказали».
Людей, які ґвалтували й казали «вона сама хотіла». Людей, які різали дітей і казали «це війна». Він знав, що з ними робити.
— Встати, — сказав він.
Мельник і Кравченко повільно підвелися. Сніг налип на форму, на обличчя.
Руки за спину. Вони виконали. Савченко дістав мотузку.
Зв’язав Мельникові руки. Туго. Професійно.
Вузлом, який неможливо розв’язати без ножа. Потім Кравченкові.
— Ідемо.
— Куди? — спитав Мельник.
— У ліс.
— Навіщо?
Савченко не відповів.
Штовхнув його в спину стволом автомата. Вони пішли. Мельник попереду.
Кравченко за ним. Савченко ззаду. Геть від галявини.
Глибше між деревами. Сніг хрустів під ногами. Місяць вийшов із-за хмар.
Холодне біле світло. Довгі тіні. За п’ятдесят метрів Савченко зупинив їх.
— Тут.
Мельник обернувся. Подивився на Савченка.
Очі в очі.
— Ти збираєшся нас убити?
— Так.
— Тоді ти нічим не кращий за нас.
Савченко дивився на нього кілька секунд.
— Різниця є, — сказав він.
— Ви вбивали невинних. Я вб’ю винних. Це не тобі вирішувати. Сьогодні вирішувати мені.
Мельник випростався. Щось змінилося в його обличчі. Страх зник.
Залишилася тільки втома. Прийняття.
— Зроби це швидко, — сказав він.
— Хоча б швидко.
Савченко похитав головою.
— Ні.
— Чому?
— Бо ті дівчата кричали, а ви знали, що потім їх уб’ють.
Мельник зблід.
— Звідки ти?
— Твій сержант розповів. Левченко. Він багато чого розповів, поки плакав.
— Він бреше, — сказав Мельник.
— Ні. Він надто наляканий, щоб брехати.
Кравченко почав тремтіти. Великий дрож, який неможливо приховати.
— Я не хочу вмирати, — сказав він.
— Будь ласка. Я зроблю все, що хочеш. Дам свідчення. На всіх. На Коваленка. На Литвиненка. На Шевченка.
— Я все розкажу.
— Ти розкажеш у будь-якому разі, — сказав Савченко.
— Питання в тому, як саме ти помреш.
— Ні. Ні. Будь ласка.
Кравченко впав навколішки.
Сльози текли по його обличчю. Дорослий мужик, боксер, здоровий як бик, плакав, стоячи навколішки в снігу.
— Я не хотів. Це все Мельник. Він змушував. Він погрожував.
— Ти міг піти.
— Не міг. Він би мене вбив.
— Значить, ти багато разів обирав своє життя замість їхніх життів.
Кравченко не відповів, тільки плакав.
Мельник дивився на нього з презирством.
— Заткнися, — сказав він.
— Помри як мужик, а не як баба.
— Я не хочу вмирати.
— Ніхто не хоче. Але всі помирають.
Савченко слухав цю розмову. Дивився на двох людей перед собою. Одного, який прийняв свою долю.
І другого, який благав про пощаду. Він думав про Катьку, про її очі — очі Михайла. Про те, що могло статися, якби він не зупинився на тій трасі.
Він думав про інших дівчат. Про тих п’ятнадцять чи двадцять, які не повернулися додому. У кожної була мати, яка чекала.
Батько, який шукав. Життя, яке відібрали ось ці двоє. Він ухвалив рішення.
— Кравченко, — сказав він.
— Розкажи мені про кожну. По черзі. Коли, де, як звали.
— Я не пам’ятаю імен.
— Тоді опис. Вік. Зовнішність. Усе, що пам’ятаєш.
— Навіщо?
— Бо їхні сім’ї мають право знати. Бо в них мають бути могили.
Кравченко дивився на нього знизу вгору.
Сльози замерзли на щоках.
— Якщо розкажу, ти мене відпустиш?
— Ні.
— Тоді навіщо мені розповідати?
Савченко присів перед ним навпочіпки.
— Бо є різниця між швидкою смертю і повільною. Бо я бачив, як помирають люди, і можу зробити це по-різному. Ти обираєш.
Кравченко ковтнув.
— Перша, — почав він.
— Перша була три роки тому. Влітку. Блондинка, молода, років вісімнадцять. Їхала автостопом з одного міста в інше. Ми підібрали її вночі.
Він говорив двадцять хвилин. Савченко слухав, не перебиваючи.
Запам’ятовував кожне слово, кожну деталь. Імена, які Кравченко все-таки згадав, деякі. Місця, де залишали тіла.
Чотирнадцять дівчат за три роки. Чотирнадцять життів, обірваних ось цими руками. Коли Кравченко закінчив, запала тиша.
Тільки вітер у деревах і далекий гул траси.
— Дякую, — сказав Савченко.
— Це важливо.
Потім він підвівся й підняв автомат.
— Зачекай, — сказав Мельник.
— Ти ж був військовим, так? Я бачу по тобі. По тому, як рухаєшся, як говориш. Офіцер, мабуть. Спецназ.
Савченко не відповів.
— Я теж служив, — вів далі Мельник.
— У піхоті. Нічого особливого. Але я знаю, що таке наказ. Знаю, що таке система.
— До чого ти ведеш?
— До того, що ми обидва гвинтики. Ти виконував накази там, я тут. Різниця тільки у формі.
Савченко дивився на нього довго.
— Ні, — сказав він нарешті.
— Різниця в іншому. Я вбивав ворогів. Ти вбивав своїх.
— Своїх?
— Дівчат. На своїй землі. У формі захисника закону.
— Вони не були моїми.
— Вони були чиїмись?
— Доньками, сестрами, нареченими. Вони були людьми.
Мельник усміхнувся.
— Люди. Які вони люди. Шльондри автостопні. Самі в машину сідали.
Савченко вдарив його прикладом в обличчя. Мельник упав у сніг.
Захрипів.
— Вставай.
Мельник підвівся насилу.
Із розбитої губи текла кров.
— Нервовий ти, — сказав він, спльовуючи.
— Для військового нервовий. Ти мене не знаєш. Знаю таких. Герої, захисники. А потім приїжджаєте додому й розумієте, що тут усе інакше. Що немає героїв, немає захисників. Є тільки ті, хто нагорі. І ті, хто внизу. І щоб не бути внизу, треба робити те, що робимо ми.
Савченко дивився на нього.
На звичайне обличчя. На звичайні очі. Людина, яка могла б бути сусідом, колегою, випадковим попутником у поїзді.
— Ти віриш у те, що говориш? — спитав він.
— Так.
— Тоді ти вже мертвий. Давно. Просто ще не знаєш про це.
Савченко підняв автомат.
Кравченко закричав. Високим, верескливим криком. Кинувся тікати.
Із зв’язаними руками. Спотикаючись об коріння. Савченко дав йому пробігти десять метрів.
Потім вистрілив. Один раз. У спину.
Кравченко впав обличчям у сніг. І більше не рухався. Мельник дивився на тіло свого підлеглого.
Обличчя не змінилося. Та сама втома. Те саме прийняття.
— Моя черга? — спитав він.
— Так.
— Зроби ласку. Скажи, як тебе звати.
— Навіщо?
— Хочу знати, хто мене вбив.
Савченко помовчав.
— Савченко. Віктор Савченко.
— Савченко, — повторив Мельник.
— Запам’ятаю. Там, куди я йду, запам’ятаю.
— Там, куди ти йдеш, — сказав Савченко.
— Тобі буде не до мене.
Він підняв автомат.
— Останнє запитання, — сказав Мельник.
— Та дівчина, яку ти забрав, хто вона тобі?
— Донька друга. Він загинув на війні, прикриваючи мій відхід.
— Я пообіцяв приглядати за його сім’єю.
Мельник кивнув.
— Ясно. Значить, усе-таки особисте.
— Так. Особисте.
Савченко вистрілив.
Мельник упав поруч із Кравченком. Два тіла в снігу, дві темні плями на білому. Савченко стояв над ними кілька секунд, потім опустив автомат.
Тиша, вітер, місяць. Він розвернувся й пішов назад до галявини. Катя сиділа в позашляховику, як він і сказав…
